Частина II
ВИВЕРТИ В СУПЕРЕЧЦІ
Розділ XXI. ДОВІЛЬНІ ДОВОДИ
Вимогливість до доводів.- Приховані доводи.- Довільні назви.- Злісні клички і красиві назви.- Гра двома синонімами.- Голослівна оцінка доводів супротивника.- Спростування "в кредит".
1. Безперечно, найпоширеніша помилка і найпоширеніший софізм - це "довільні доводи". Варто уважно переглянути статті будь-якої газети, промову будь-якого оратора, прослухати суперечку будь-якої особи - і ми майже незмінно натрапимо в них на довільні, аж ніяк не очевидні й не доведені ствердження й заперечення, на які люди спираються для підтримки своїх думок. Тільки в строго наукових книгах з області точних наук подібного роду помилки прослизають рідко.
Визнання або невизнання доводу "довільним" залежить, проте, на практиці значною мірою від ступеня нашої вимогливості до нього. В одному випадку ми більш, в іншому менш вимогливі, і це цілком правильно. Вимогливість до доводів повинна на практиці мати ступені. Інакше ми впадаємо в помилку "надмірного сумніву" або "надмірної точності", якій відповідає і свій особливий софізм.- Якщо почати досліджувати достовірність усякого доводу і за всіх обставин з абсолютною точністю, то не була б можлива звичайна суперечка, була б неможлива практична діяльність. Залишалося б повторювати мудрість стародавніх філософів-скептиків, які вважали за необхідне всюди прикладати мірку абсолютної достовірності й тому в усьому сумніватися. Ось зразок такого сумніву (в зображенні Мольєра):
Марфурій. Чого ви бажаєте, пане Сганарель?
Сганарель. Пане докторе, я бажав би порадитися з вами з приводу однієї обставини і навмисно сюди по те прийшов.
Марфурій. Перш за все, п. Сганарель, прошу вас, змініть вашу манеру висловлюватися. Наша філософія вимагає, щоб не висловлювалися цілком рішучі пропозиції, щоб про все мовилося невизначено і щоб судження були умовні, гадані. І внаслідок цього ви не повинні говорити: я прийшов, - а: мені здається, що я прийшов.
Сганарель. Здається?
Марфурій. Так.
Сганарель. Біс забирай! Повинно воно здаватися, коли воно дійсно є!
Марфурій. Це не випливає одне з одного; вам може здаватися й без того, щоб факт існував насправді.
Сганарель. Як! По-вашому, не поза сумнівом, що я сюди прийшов?
Марфурій. Це ще питання, - і ми повинні у всьому сумніватися.
Сганарель. Як, мене тут немає, і ви зі мною не говорите?
Марфурій. Мені уявляється, що ви тут, і здається, що я з вами говорю, але це не безперечно (Вимушений брак. Пер. Ф. Устрялова).
Помилка Марфурія в тому, що він використовує витончені хімічні терези там, де треба зважувати на звичайних крамничних. Є відомий ступінь вимогливості до доводу, встановлений логічним тактом людини. У науці - він один, у юридичній практиці - другий; у звичайному житті - третій. І в цих межах він залежить головним чином від більшої або меншої важливості для нас суперечки. Якщо хто-небудь сперечається з нами через гривеник, у нас буде один ступінь вимогливості до його доводів; якщо суперечка йде через двісті тисяч - зовсім інша.- Якщо суперечка дуже для нас важлива, напр., від результату її залежить докорінна зміна в нашому світогляді, в нашому житті, в оцінці нашої праці, - вимогливість виходить іноді за межі досяжності здоровим глуздом:
"Чи ти бачиш?
Хоча й бачу, так не вірю".
Софіст досить часто користується цією лазівкою для того, щоб вислизнути від поразки в суперечці. Не "доведено!" - "Довільний довід!" - "Доведи!" - не "вірю!". Ці дешеві заяви у спритних руках перетворюються на дуже важливий засіб для відступу.
Але як зайва вимогливість до доводів є помилкою або вивертом, так і зайва невимогливість - теж помилка. Потрібен саме логічний такт і досвід, щоб у кожному даному випадку знайти належну мірку вимогливості.
2. З усіх видів софізмів довільного доводу слід передусім виділити "приховані довільні доводи". Суть цього виверту ось у чому. Звичайно під час міркування, особливо ж у суперечках, наводяться не всі думки, потрібні для того, щоб зробити той або інший висновок. Деякі з них "випускаються" і повинні матися на увазі самі собою (ентимема). Напр., у міркуванні: "усі люди вмирають, помремо й ми" пропущена, але мається на увазі думка ("засновок" міркування) "ми люди".- Можна пропустити замість цього засновку інший. "Усі ми люди, значить, помремо й ми". Тут буде пропущена, але матися на увазі думка: "усі люди вмирають" і т.д.
В усних суперечках таких пропущених думок особливо багато. Ми маємо, проте, право пропускати лише явні, очевидні засновки. Софіст же робить навпаки. "Софіст пропускає те, що не є очевидним, що насправді є слабким боком його міркування, стараючись у той же час відвернути увагу від місця, де криється помилка" (Уетли. Логика, 202). Розглянемо найхарактерніший вид цієї помилки - софізм "довільної назви", що приховує довід.
3. Величезну роль у софістичній практиці відіграють назви з пропущеним засновком, який виправдовує їх. Адже кожна назва теж повинна бути обґрунтованою. Коли я кажу: "цей офіцер відомий мандрівник", то, само собою, мається на увазі думка: "ця людина офіцер". Коли я кажу: "такі прояви анархії, як цей вчинок, неприпустимі в державі", то, само собою, мається на увазі думка: "цей вчинок - вияв анархії". Одним словом, кожна назва має на увазі виправданий засновок, що дає право на цю назву. Цей засновок теж довід, прихований довід і дуже часто довільний. Тим часом людство через лінощі та з багатьох інших причин особливо схильне такого роду прихованих доводів не перевіряти, а приймати їх на віру.
Тим часом прийняття назви часто міняє справу. Адже, прийнявши її, ми тим самим прийняли й те, що предмет, позначений нею, має відповідні властивості.
Міркуючи правильно, ми часто спочатку повинні були б переконатися, що в предметі є ці властивості, а вже потім прийняти його назву. Насправді ж ми спочатку приймаємо назву, а вже потім, на підставі назви, виводимо, що предмет повинен мати ті або інші властивості. Виходить ніби як "перевернене доведення". Цим недоліком повсякденного мислення користується софіст, прагнучи змусити нас спочатку прийняти на віру назву, а разом з нею непомітно протягнути й ті властивості предмета, в існуванні яких він і бажає нас переконати.
4. Щоб ми прийняли на віру назву, він користується, крім звичайної нашої схильності до цього, ще й різними звичайними вивертами, напр., навіюванням. Говорить безапеляційним тоном, використовує назву як щось само собою зрозуміле, без сумніву правильне. Відволікає увагу від перевірки прихованого виправдувального засновку тощо.- Є назви, особливо придатні для такого виверту: це ті назви, які мають відтінок осуду або похвали; ними користуються як "злісними кличками" або "красивими словами", "красивими назвами". З них найпридатніші - модні нині "бойові" клички і назви. Ці слова стають для багатьох чимось на зразок фетиша або "жупела" для московської купчихи в Островського. Часто це в повному розумінні "гіпнотичні слова". Вони діють на людину натовпу, особливо на людину малорозвинену, як крейдяна смуга на курку. Говорять, якщо пригнути голову курки до підлоги і провести від дзьоба крейдою пряму смугу, курка деякий час залишиться нерухомою в такому положенні, споглядаючи тільки цю смугу. Так і людина, загіпнотизована відповідним словом, втрачає здатність міркувати, правильно це слово застосовано чи ні. Вона бачить тільки це слово. Особливо якщо посилено наголошують на таке слово і розсипаються з приводу нього "красномовством".
5. Гра "красивими назвами" і "злісними кличками" зустрічається на кожному кроці; напр., у газетній полеміці відомого типу. П. Ікс зробив на зборах якусь заяву: газета пише (з огляду на "режим"): це явно революційна заява (або контрреволюційна заява) показує, до чого підняла у нас голову гідра революції (або контрреволюції), і т.д. Потім ідуть красномовні міркування про цю "гідру" - і чим красномовніше, тим краще: красномовство відверне увагу від перевірки, чи дійсно заява революційна або контрреволюційна. Читаючи саму заяву, ми звичайно не вникаємо в неї з належною увагою; тому "злісна кличка" проходить "сама собою", без критики, особливо якщо вона дана в "нашій газеті", якій ми довіряємо. Іноді цими "злісними кличками" лякають боязких людей. Недавно варто було крикнути слово "буржуй", і в боязких усі заперечення завмирали на вустах. Іноді злісна кличка стає страшним знаряддям демагогії. Варто крикнути в якийсь момент натовпу: "це провокатор", "революціонер", "контрреволюціонер", "отруйник" і т. д., і т. д., і доля людини буде вирішена. Звичайно, деколи лякання злісними кличками в нерозумних руках має відтінок комічного. Так деякі "суспільні організації", що мали в розпорядженні величезні капітали, але не полюбляли "ревізій", "лякали", що ревізія їх діяльності - "контрреволюційний акт".
6. Не менше успішно застосовуються й "красиві назви" для того, напр., щоб пом'якшити враження від якого-небудь факту або "видати ворону за яструба" і т. д., і т.д. Слова "шахрай" і "кримінальний злочинець" - мають дуже неприємний відтінок; але якщо назвати ту ж людину "експропріатором" - це звучить благородно. Іноді назва служить краще, ніж будь-яка огорожа. Коли зграя карних злочинців займає будинок і грабує, - з нею церемонитися не будуть. Та варто їм викинути "чорний прапор" і назвати себе "анархістами" - і буде зовсім інше враження.- Небажання жертвувати собою для батьківщини, коли це наш обов'язок, не особливо поважана якість; та варто назвати відмову йти в битву "війною проти війни" або т. п.- і низький, тваринний боягуз одержує ореол "борця за ідею".- Ця чорна магія слів добре відома софістам. Там, де скоїти низький вчинок заважає залишок сорому, голос совісті і т. д., і т. д., туди приходить, як диявол-спокусник, демагог і кидає для прикриття низьких спонукань "красиву назву". Більшість гаряче хапається за нього як за привід звільнити себе від того, чого не хочеться.- Так спокушає нас усередині нас "внутрішній софіст"; так діє в допомогу йому часто набагато хитріший, майстерніший і безсовісніший зовнішній софіст.
7. Нерідко гра красивими назвами і злісними кличками ускладнюється, перетворюючись на "гру двома синонімами". Для неї потрібна пара відмінних одне від одного синонімів, з найбільш похвальним і різко несхвальним відтінком думки, напр.:
Щедрість і марнотратство, скупість і скнарство, свобода і свавілля, тверда влада і деспотизм і т. п., і т.п. Візьмемо два такі синоніми: "свобода мистецтва" і "розгнузданість мистецтва". Цензор заборонив друкувати порнографічний твір Ікса. Захисник Ікса в газеті починає приблизно так: "Знову цензура! Знову олівець ката думки губить квіти вільного мистецтва... Днями заборонена книга поважного Ікса, зміст якої не сподобався цнотливому цензору"...."Порнографія! - не нам, звичайно, захищати розгнузданість мистецтва, не ми відстоюватимемо право на існування такої мерзотності, як порнографія. Наш читач знає це. Її треба переслідувати, її треба карати, треба винищувати без жалості цю отруту духу. Але потрібно ж уміти відрізняти порнографію від світлого мистецтва, що вводить життя в перлину створення! Інакше ми дійдемо до знищення капітолійської Венери або божественної вакханалії Рубенса! Ми дійдемо до заборони "Руслана і Людмили", цієї витівки юного генія.- Але рука цензури не знає таких відмінностей і насмілюється, і робить замах на все, навіть на свободу мистецтва". Потім ідуть іноді "анекдоти з життя" цензурування і "полум'яний, талановитий" захист свободи мистецтва від цензорів. Яка гаряча, яка переконлива у формах журнального шаблона! - Немає тільки одного: доведення того, що твір, що захищається, не порнографія, а "світле мистецтво".- А в цьому одному вся суть. Такий прийом можна назвати "грою двома синонімами".
8. До того ж роду софізмів довільної назви відноситься один із найпоширеніших вивертів суперечки - бездоказова оцінка доводів супротивника. Багато хто, почувши довід супротивника, заявляють категорично: "дурниця!", "нісенітниця!", "софізм!", "гра слів!", "це глупо!" і т.д., і т.д., і т.д. Якщо вони потім і доведуть правильність своєї оцінки, то все одно такі різкі кваліфікації доводів супротивника принаймні зайві. Особливо до будь-якого доведення їх правильності. Слід, однак, сказати, що в переважній більшості випадків такі оцінки й недовідні, і неправильні. - Але їх іноді навіть і не пробують обґрунтувати, а "впускають" так, у вигляді аргументу, у вигляді заперечення. Це вже найчистіший софізм довільної назви: назва підмінює довід, а сама не доведена. Навіть більше - це один із найгрубіших софізмів цього роду. Ось приклад із Герцена.
"Життя людини - великий соціальний обов'язок - казав Луї Блан. - Людина повинна постійно приносити себе в жертву суспільству!
- Навіщо? - запитав я раптом.
- Як навіщо? Дозвольте: уся мета, усе призначення особи - добробут суспільства.
- Воно ніколи не буде досягнуто, якщо всі будуть тільки жертвувати й ніхто не буде насолоджуватися.
- Це гра слів.
- Варварська плутаність понять, - казав я сміючись".
До довільних доводів відносяться або з ними пов'язані й більш тонкі, переплетені з іншими софізмами оцінки доводів з метою звільнитися від труда на них відповісти. Напр., "цей довід дуже грубий і примітивний і з ним не варто рахуватися". Або "нема чого зупинятися на цьому наївному доводі" і т. д., і т. д. Треба пам'ятати, що коли ми сперечаємося з ким-небудь, коли визнали за можливе з ним сперечатися, то наш обов'язок спростувати всі його доводи, якими б грубими й наївними вони не здавалися.
Сюди ж долучаються й такі виверти довільного доводу, як і той, у якому один англійський логік дорікає В. Гамільтонові. "Останній іноді звільнює себе такими словами від труда спростовувати думки супротивника: "в кінцевому результаті аналізу ця думка приводить до суперечності". Але він не старається показати, що вона дійсно приводить до цього. Таким чином, виходить "спростування в кредит", яке необхідно віднести або до помилок, або до вивертів" (Monck. An introduction to logic. 1880 р.). - Або ж звільнити себе зауваженням: "ми не будемо зупинятися на цьому аргументі, оскільки помилковість його очевидна, а перейдемо до більш істотного". Або: "тут ми не будемо доводити істинність (або помилковість) цієї думки. Ми доведемо її в іншій книзі" і т.п. Це останнє теж "доведення в кредит". Форми таких помилок і прийомів - незліченні.
9. Далі, одним із найуживаніших видів довільного доводу є неправильні посилання на авторитети. Доводи "від авторитету" дуже важливі, і без них, загалом, часто не обійтися. Але треба пам'ятати дві умови правильного їх застосування: а) доводи ці правильно застосовані або тоді, коли відсутні доводи по суті, що буває дуже часто, адже ми не можемо всього знати, усе випробувати самі і все особисто перевірити; або ж у підкріплення до доводів по суті. Саме по собі посилання на авторитет у величезній більшості випадків є лише більш-менш вірогідним (а не достовірним) доводом; б) по-друге, кожний авторитет - авторитет тільки в області своєї спеціальності. Якщо таких областей кілька, - тим для нього краще, звичайно. Але поза межами своєї спеціальності він "звичайний смертний" і посилання на нього в цих випадках є помилкою або софізмом. Це дві умови, у разі дотримання яких можливі правильні посилання на авторитет. У решті випадків таке посилання - помилка або софізм (неправдивого або довільного доводу).
Але й при дотриманні вказаних умов посилання на авторитет має різні ступені вірогідності, які необхідно враховувати кожного разу окремо. Напр., в області спеціальності даної особи є питання, в яких його правдива думка може бути визнана достовірною, і є питання, де воно не йде далі середнього рівня вірогідності. Напр., візьмемо науку. А. наводить довід: "теорія світового ефіру в даний час залишена багатьма фізиками". Для підтвердження цієї тези він посилається на слова професора Ікса, відомого своїм точним розумом і широкою обізнаністю з сучасним становищем фізики. Ясно, що така людина не могла зробити помилки в цьому питанні. Так само, як не можемо зробити ми її в питанні: отримали ми платню чи ні. Уся суть буде в тому, чи вірно передав А. слова Ікса.- Навпаки, якщо А, пошлеться на слова Ікса для доведення того, що якась спірна теорія у фізиці помилкова, то тут уже Іксова думка (якщо вона вірно передана) може мати лише цінність більшої або меншої вірогідності, в залежності від багатьох обставин. Ікс авторитет, але Ікс - людина.
10. Зловживання посиланням на авторитети нерідко властиве схильній захоплюватися молоді, а також людям, які не звикли, не люблять і не вміють самостійно мислити, тим, напр., про яких можна повторити слова Гоголя: "У нього є розум, але відразу ж по виході журналу, а спізнилася з виходом книжка - і в голові нічого)" (Театральный разъезд).- Різко, але дотепно про таких любителів авторитетів відгукується Шопенгауер:
"Люди, які так поспішно і з таким запалом хапаються за авторитети, щоб посиланням на них розв'язувати спірні питання, по суті, раді, що можуть задіяти чужий розум чужу проникливість, за відсутністю своїх власних. Число їх - легіон. Бо, як сказав Сенека: unus quisque mavult credere quam judicare (кожний воліє вірити, а не міркувати). Тому в їх суперечках звичайна зброя - авторитети. Ними вони побивають одне одного. Хто вплутався з ними в суперечку, той зробить неправильно, якщо схоче боронитися від них доводами по суті й аргументами. Поринувши в безодню нездатності міркувати й мислити, вони зачаровані проти цієї зброї, - свого роду Рогові Зігфріди. Тому вони протиставлять вам у вигляді аргументів авторитети і закричать: "перемога!" (Parerga und Paralipomena II, § 266).
Як цікавий і типовий приклад такого роду суперечок наведу оповідь "Радда Бай" (Блаватської). Якийсь поставний індус, драпірований білою з золотом шаллю, із золотими кільцями на всіх пальцях ніг, із величезним знаком Вішну на лобі й у золотому prince-nez, звернувся до мене вже з прямим запитанням: Невже я, проживши так довго в Америці, батьківщині Томаса Пена, вірю в якесь божество?
- Признаюся, вірю, і зовсім не каюся в такій неуцькій слабкості, - була моя відповідь.
- І в душу людини? - перепитав він зі стриманою усмішкою.
- Так, і в душу; і як не дивно, навіть у безсмертний дух...
Юний магістр, нервово загравши кільцями на ногах, звернувся з новим запитанням, досить на цей раз оригінальним.
- Отже, по-вашому, Гекслі (Знаменитий англійський біолог і зоолог 60-х і 70-х років XIX сторіччя. - С. П.) шарлатан і дурень?
У свою чергу мені довелося вирячити очі.
- Це чому ж? - поцікавилася я в prince-nez.
- Тому що або він, визнаний усіма авторитет, знає, про що говорить, або ж він шарлатан, який міркує про те, чого не розуміє.
- Гекслі, - сказала я, - як натураліста, фізіолога й ученого не тільки визнаю, а й схиляюся перед його знанням, шануючи в ньому один із найбільших авторитетів нашого часу в усьому, що стосується чисто фізичних наук; але як про філософа маю про нього вельми невисоку думку. Далі хлопець здійснює диверсію від доводу (авторитету) і переходить до іншого доводу, теж дуже характерному для подібного роду розуму.-
Але ж проти логічних висновків, заснованих на фактах, важко йти. "Ви читали його статтю в Fortnightly Review про "автоматизм людини"?
- Здається, читала... і дещо запам'ятала з його дивних софізмів. Але що ж про неї?
- Ось що. Професор у цій статті незаперечно довів, що людина не більш як свідомий автомат, додаючи до цього в своїх "Lag Sermons", що людина - "найхитріший із годинникових приладів природи", але не більш, - і т.д. (Из пещер и дебрей Индостана, СПб., 1912, 2578).
Ці доводи: "хтось незаперечно довів", "наукою доведено" і т.п. так часто зустрічаються в деяких суперечках, і так порівняно рідко вони правильні. Це або помилка безграмотного в логіці і в науці незрілого мислення, або - софізм, тобто неправдивий довід. Як часто він застосовується - знає, ймовірно, кожен.
11. Виверт протилежного характеру - повне заперечення авторитетів.
Насправді існує порівняно мало питань, у яких ми серйозно, з повним знанням, з витратою всієї потрібної праці і сил можемо розбиратися самі. Ці питання звичайно не виходять за межі найближчого житейського досвіду, інтересів і, також, за межі нашої найближчої спеціальності. В іншому ми мимоволі ґрунтуємося на досвіді і знаннях усього іншого людства. Без них не зробити ні кроку. Але якщо так, то природно ґрунтуватися на досвіді і знаннях не першої-ліпшої людини, яка трапилася на шляху, - можливо, зовсім не придатної для цієї мети, - а на досвіді і знаннях явно найкращих знавців у тій області, до якої відноситься питання, тобто спиратися на авторитети. Тому повне заперечення авторитетів найчастіше є "хлоп'яцтвом", або результатом недомислу, або софізмом. Іноді це відвага "вільного мислителя", у якого думка "вільна" тому що не зв'язана принципами розуму, або ж витівка юного дилетанта думки, що "оригінальничає":
"Дух заперечення, дух сумніву" і т.д.
- "Я вже казав вам, дядечко, що ми не визнаємо авторитетів, - втрутився Аркадій.
- Ми діємо в міру того, що ми визнаємо корисним, - промовив Базаров. Нині найкориснішим є заперечення, - ми заперечуємо.
- Усе?..
- ...Усе, - з невимовним спокоєм повторив Базаров.
П. П. уставився на нього очима. Він цього не чекав, а Аркадій навіть почервонів від задоволення".
Частіше, проте, зустрічається нині не повне заперечення авторитетів, а інший софізм: заперечення того авторитету, на який супротивник посилається виправдано, правильно. Напр., припустимо, я стверджував, що "позитивний електрон досі не виділений з атома", - і підтвердив своє твердження посиланням на недавнє підкреслення цієї обставини тим же відомим, загальновизнаним знавцем фізики і точним мислителем, проф. X. - Супротивник мій і я в цих питаннях профани; посилання на авторитет у даному випадку цілком правильний і до місця. - Але супротивнику не хотілося прийняти наведений мною довід, і він починає займатися софістикою. "Дозвольте, хіба проф. X бог? Хіба він не може помилятися? Нещодавно він був викритий у такій ось помилці".- "Так, проф. X не бог, помилятися може. Можливим є й те, що він був викритий правильно. Але питання в тому, у чому помилятися? Є питання, в яких його помилка так само неймовірна, як для нас з вами помилка в питанні: розпущена Державна Дума чи ні".- Однак у таких випадках на допомогу доводу, як недоведеному, доводиться підбирати інші доводи. Супротивник свого досяг.