Частина I
ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО СУПЕРЕЧКУ
Розділ IX. ДОКАЗИ СУПРОТИВНИКА
Уміння слухати і читати.- Виділення доказів.- Дві умови сили доказів
супротивника.- "Зворотний удар".
1. Що стосується доказів супротивника, то перший обов'язок і в усякому разі одна з найважливіших якостей доброго сперечальника - уміти їх вислухати, точно зрозуміти й оцінити. Проти цього грішить більшість сперечальників. Але само собою зрозуміло, що хто не вміє слухати супротивника й розуміти його ясно й повно, той не може ніколи ні охопити суперечку, ні володіти нею. Уміння слухати (і вміння "читати") - вміння важке, але без нього - добрий сперечальник немислимий. Це перша й одна з обов'язкових умов уміння сперечатися. Це фундамент мистецтва суперечки. Без цього вміння ніякі здібності і знання, ніяка гострота розуму не дадуть справжнього майстра суперечки. Без нього суперечка перетворюється часто на якусь безграмотну, огидну, навіть з естетичної точки зору, "плутанину".
2. Якщо доказів кілька, то слід прагнути хоча б виділити їх порізно з цілого моря слів, у якому вони часто розчинені, убрати в короткі фрази і з'ясувати так, як перед тим з'ясовували тезу, не поскупившись на ознайомлення. Іноді варто тільки з'ясувати доказ супротивника - і супротивник сам відмовляється від цього доказу, відчувши його слабкість, "заминає" доказ тощо. Часто, з'ясувавши доказ, ми відразу бачимо, що він "нічого не доводить", тобто теза з нього не випливає, або що доказ без сумніву помилковий, - чого без з'ясування могли й не помітити. Необхідно при цьому пам'ятати, що ми спростуємо доведення тези супротивника лише тоді, коли розіб'ємо всі його докази, а не один який-небудь або два. Це часто забувається в суперечці, а іноді і навмисно опускається софістом.
3. Коли супротивник наводить який-небудь доказ проти нашої думки, проти нашої тези - для захисту необхідно переконатися в двох речах:
а) що доказ цей істинний;
б) що він дійсно суперечить нашій думці і несумісний з нею.
Тільки за цих двох умов із нього випливає помилковість нашої думки. Тим часом ми звичайно схильні розглядати тільки першу умову - чи істинний доказ - і шукаємо помилки тільки в цьому пункті. Тому ми нерідко нападаємо на помилковий слід, вплутуємося в суперечку про істинність доказу, коли він цілком істинний або коли помилковість його дуже важко довести. Тим часом було варто нам звернути увагу на другу умову придатності заперечень - і тоді непридатність цього доводу, тобто сумісність його з нашою думкою, з'ясувалася б дуже легко. Це завжди треба мати на увазі.- Так, напр., ми стверджуємо, що "X людина не далека", - "Але ж він видатний художник", - заперечує супротивник.- Тепер на нас чекає вибір: де шукати помилку заперечення?
З якої точки зору захищати свою думку? Можна захищати, нападаючи на істинність заперечення: "ні, він зовсім не видатний художник. Величина середня, другорядна. Горбик, а не гора". Або можна захищати, заперечуючи несумісність нашої думки з наведеним запереченням: "А хіба крупний художник не може бути недалекою людиною? Розум - одне, художній талант - інше" і т.п. не треба ніколи забувати цих обох шляхів захисту.
Іноді наявні обидві умови: заперечення і сумісне з нашою думкою, і помилкове. В історії людської думки поява будь-якої великої ідеї звичайно супроводжується бурхливими суперечками, причому захисники старих поглядів спершу прагнуть довести, що нова "руйнівна" думка помилкова. Коли ж істинність її стає поза сумнівом, вони переходять до другого способу захисту: прагнуть показати, що ця нова думка сумісна зі старими думками.- Коли геологи дійшли думки, що земля "творилася" протягом мільйонів років, а не в сім днів, - старалися довести, що таке твердження помилкове. Коли ж виявилося, що воно істинне, почали доводити, що воно все-таки сумісне з першим розділом книги Буття; там, мовляв, ідеться не про дні, а про періоди часу і т.д.
4. Розглядаючи несумісність доводу супротивника з нашою думкою, ми іноді відкриваємо не тільки те, що він сумісний з останньою, а й більше того: він служить вигідним доказом на користь нашої думки. Так, напр., ми говоримо, що слід помолитися за такого померлого, а нам заперечують: "але ж ми християни, а він єврей". Почувши це, ми можемо сказати, що доказ "ми християни" не тільки сумісний з нашою тезою, а й підтверджує її. "Саме тому, що ми християни, значить, тримаємося релігії любові, ми й повинні про нього помолитися". Або я пропоную обрати третейським суддею п. Ікса. Мені заперечують: "але ж він не знайомий із жодним із супротивників". Я підхоплюю цей доказ: "от саме тому він якраз і на місці: більше надії на те, що він не буде упереджено ставитися до когось із них".
Такому використанню доказу супротивника для доведення нашої тези відповідає інший, протилежний випадок, що теж часто зустрічається при захисті, але нерідко упускається захистом: доказ виявляється несумісним не стільки з нашою тезою, скільки з тезою супротивника (антитезою) або з яким-небудь його твердженням. Він іноді руйнує тезу самого супротивника. Такі доводи нападу називаються "самогубними" і дають у руки захисту можливість дуже ефектного удару. Тут іноді вже немає потреби обговорювати, істинний доказ чи ні, сумісний він із нашою тезою чи ні. Він руйнує тезу супротивника - і достатньо це виразно показати, щоб супротивник потрапив у скрутне становище: або відмовитися від доказу, або відмовитися від тези. В усній суперечці заради перемоги це означає іноді те ж саме, що потрапити "в млин" у фізичній боротьбі, якщо тільки супротивник умілий і досвідчений. Обидва ці випадки застосування доказу супротивника проти нього ж самого називаються загальним ім'ям: зворотного удару або зворотного доказу (restorsio argumenti) і в майстерних руках є дуже ефектними моментами суперечки.