Три сутності з'єднані в людині: перша - людина зовнішня, чи те, що сприймається в людині відчуттями, друга - людина внутрішня і третя - прихована у самій глибині боговидної людини, чи Христос у нас.
      І все-таки це - одна людина.
      В своїй сокровенній глибині людина є обитель Бога; і хто цілком спрямований до внутрішнього і занурений у свою потаємність, той настільки незмінно переміщений у божественний спокій, що не похитне його ні радість, ні страждання, ні життя, ні смерть.
      Цього спокою потрібно домагатися, утримувати його й оберігати, щоб зберегти в нас обитель Бога. Спокійно і з довірою повернися в себе самого, залишайся із собою і рідко звертайся зовні. Надай зовнішнє тим, хто про це ще дбає, та всі свої помисли спрямуй на Бога в глибині твоєї душі, щоб у союзі зв'язати свій дух з Його.
      Коли ти перебуваєш в цьому союзі, душа твоя в єдину мить опромінюється божественним світлом так, що глибина спалахує і здається тобі, що ти сам гориш і запалюєш усіх людей.
      Відбувається це в сокровенній глибині душі просвітленої людини; це пронизує внутрішню людину і проникає в зовнішню так, що вся людина стає настільки зайнята і прояснена, оновлена і миротворна, що все, чинене людиною після, є вже справа Божия.
      Всі можливості порятунку і церковна дисципліна вказують зовнішній людині шлях до внутрішньої, у якої безупинно повинне відбуватися істинне відновлення, щоб з'явилася таємна людина, глибина Божественна.
      Де відбудеться це відновлення, там зовнішня людина нехай зовсім звернеться у внутрішню та в ній відмовиться від усякої залежності і прихильності до зовнішніх речей, сутностей і благ, а також від себе самої, поки внутрішня людина не стане цілком панувати над зовнішньою.
      Спочатку це не легко і навіть болісно, коли відмирають усякі зовнішні бажання в помислах, словах та справах. Але Бог дивиться на нашу таємну людину, Ісуса Христа та допомагає нам: якщо ми залишаємо себе, доручаючи себе Йому, то Він вселяється в нас - у приховану, заповідну, богоподібну глибину нашої істоти. Тоді повертається глибина душі у своє першоджерело, у свою нетварність, і стає там світлом у світлі Божому.
      У світлі цьому меркне і зникає природне і духовне світло, яке світило зовні, як зникає і мерхне світло зірок, коли підіймається сонце. Так Божественне світло, сяючи в глибині душі, затьмарює усі тварні світочі, які б не сяяли, і заповнює всі істоти своїм понадсвітлом майже темного сяйва: так засліплює сонце, якщо дивишся на нього, не захищаючи очі, то здається, що наступив морок.
      Я вже говорив, що всі можливості порятунку і вся церковна дисципліна зовнішньої людини вказують на людину внутрішню, у якій безупинно має відбуватися щире відновлення, щоб відкрилася сокровенна людина - глибина Божественна. І повторюю: все це доброчинне і корисне лише тим, у кого в думках не вони самі і не їх земне чи вічне благо, а лише те, що відмовляється від своєї волі, щоб здійснювалася воля Бога, і жив і діяв у них Бог.
      Про це і говорить Святий Павло, закликаючи нас бути єдиними в дусі і зберігати єдність тіла, душі і духу в союзі світу (Еф. 4, 3-4).
      Придивімося, звернувшись усередину, до нашої душі і з'єднаймося із сокровенною людиною в собі, щоб досягти єдності духу, тобто по'єднання свого духу з Духом Божим.
      Подібно до того, як з добрих дров займається великий вогонь, і полум'я, вибиваючись з нього, піднімається нагору, так і духовні вправи можуть запалити наше серце. Однак переступи цей образ і, палаючи любов'ю, пробийся крізь внутрішню людину до сокровенного, тому що сокровенна людина не знає свавілля, але знає одне тільки відсторонення: вона перебуває в стані недіяння, щоб Бог здійснював в ній свої справа.
      Якщо сподобиться людина до цього, то піднесеться Дух Божий, гляне в Себе Самого та й захопить душу, що зуміла усе залишити, до Себе. Відбудеться це в одну мить - і що швидше, то краще. Сокровенна людина стане удраз єдина з Богом Духом.
      Тут і народиться істинний світ Божий. Щоб досягти його й утримати, потрібно безперервно перебувати у відмові та відданості, і залишатися у цьому, поки не возгорить світло істини. Бо де розгориться те, що від Бога, там і буде весь Бог.
      Сподоби нас, Господи, досягти такої єдності і світу Божого!

Звертання до Бога *

… сказав Симонові: відпливи на глибину, і закинь сіті свої для лову. Лк. 5,4

      Лука розповідає у своєму Євангелії, як Ісус ввійшов у човен, попросивши його відштовхнути його від берега. І, сидячи в ньому, Він учив народ, а потім сказав Симонові: "Відпливи на глибину".
      Про цей човен ми і поговоримо: він - ніщо інше, як внутрішня людина, її душа, її думка. Човен пливе бурхливим морем зовнішнього світу, охопленого постійною суєтою і змінами - то радістю, то сумом. Як погано тим, чиї серця цілком прикуті любов'ю до мінливих і минущих зовнішніх речей та образів - воістину, хто це усвідомив, у того могло б серце скам'яніти від страждання.
      Що буде з ними потім, про це люди не думають у сліпоті своїй.
      Тому і заклик: "Відпливи на глибину". Тим самим нам указується найважливіший шлях, що необхідний усім: відвести душу свою і помисли від усього, що пов'язане з твар'ю та речами, а отже - не є Бог, і відплисти на глибину спрямовано до Бога. Хто не хоче захлинутися і потонути в море минущого, тому потрібно підняти свою душу, своєї внутрішньої людини над людиною зовнішньою і над усякою прихильністю до зовнішнього і тварного.
      І відповів Симон Петрові: Ми ловили всю ніч і нічого не піймали (Лк. 5, 5).
      Істинно так: усі, що зайняті зовнішнім, тримаються за нього і про нього піклуються, трудяться, немов у ночі, і нічого не добувають.
      Однак, знову закинувши сіть, як запропонував Ісус, вони піймали стільки риби, що не витримала сіть.
      Що ж це за сіть, яку потрібно закидати і так багато нею вловити? Це розум, що повинен бути звернений усередину й у молитві "закинутий" у глибоке самозанурення так, що любов і відданість Богу простромили душу і свідомість такою радістю, що людина ледь витримує таке блаженство.
      Але "відпливи на глибину" - тільки перший ступінь. Потрібно відплисти набагато глибше. Якщо людина зможе стати усунутим зсередини і зовні, а його внутрішня людина зробитися проясненою і богоподібною, то човен внутрішньої людини так далеко відпливе на глибину, що відпаде від нього усе, що належить нижчим силам зовнішнього життя.
      Тоді навіть найпіднесеніші помисли й чудові плоди аскези і всі милості, якими обдарував Бог, здадуться внутрішній людині недостатніми, і вона цілком відмовиться від них і захоче більшого, у якому вона, однак, ще не впевнена.
      Відпливши зі своїм човником на глибину, досягне вона краю - і відразу побачить свою самотність.
      Усі утиски, випробування та злигодні, що вона давно переборола і залишила за собою, здається, знову підступили до неї; почала шаленіти (неистовать) буря, погрожуючи загибеллю човну.
      Але не потрібно боятися. Якщо човник - на міцному і надійному якорі в божественній глибині, то навіть найстрашніші хвилі нічого не зможуть з ним зробити.
      Людина повинна уподібнитися Іовові і "в мороку прозрівати світло", залишаючись лише самим собою, не дивлячись назовні і не очікуючи зовнішню допомогу, щоб уникнути лиха, не прислухатися ні до вчителів, ні до порадників, але слухати себе із себе самого, залишаючись, упевненим лише в приході внутрішнього світла. Тому що тільки тоді Христос близький до неї і народжується в ній.
      Повір мені: пригноблення та злидні слугують, лише тому, щоб відбулося в тобі це народження Христове! Ніяка сила світу - ні життя, ні смерть - не зможуть перешкодити цьому народженню. Чим вороже навіть всі люди і всі злі сили змовляться проти друга Божого - тим глибше попливе його човник. Цілком залишаючи себе і з радістю доручаючись Богу, людина досягне більшого, ніж усіма зовнішніми і духовними вправами.
      Щоб дійти до глибини, до Бога, людина повинна відірватися від усього, що не є Бог чи не веде прямо до Нього. І у всіх своїх діях повинна вона пильнувати те, щоб не віддаватися ні духовним благам, ні матеріальним. Адже усе, що людина робить не в славу Бога і не разом з Ним, - все несуттєве і веде в темряву (Мф. 12, 30).
      Тому навчимося "направляти наш човен на глибину", тобто направляти в глибину таємної частини своєї душі, а всі сили - за межі внутрішньої людини; тому що Бог - тільки в глибині. Звернімося своїми вищими силами за межі всього минущого, до вічної глибини, тому що там істинно є Бог, там говорить Він Своє Слово. Але Слово мусить сприйматися в безмовній самовіддачі, даючи Йому місце усередині себе, тоді опроміниться Їм усе, що сприймається почуттями. Тоді багатство, що з'явиться, неможливо представити.
      Коли Бог говорить у нас Своє Слово, і ми сприймаємо його, наше Я обіймає страх, що воно зовсім загине. Тоді важливо не піддаватися цьому страху і не сподіватися, і не вдаватися до допомоги ззовні, але залишатися у внутрішньому спокої й умиротворенні, зовсім себе віддаючи.
      Тому що коли приходить божественне світло, зникає світло земне. Коли починає світити і сіяти світло неземне, завжди робляться нерозрізнені і темні всі зовнішні світильники розуму і світу, як світло сонця, що піднімається, робить невидимим вогник свічі.
      Хто знайде в собі це божественне світло, той відчує більше блаженство, ніж те, що може йому дати увесь світ з його світочами і радощами. Адже в цьому світлі перетвориться і зміниться людина у своїй сокровенної сутності.
      Це - найкоротший і найшвидший шлях до народження Бога в глибині душі.
      Якщо людина зовсім звернена до Бога, вільна від Я і заповнена Богом, то ніякі зовнішні сили і створення не зможуть вивести з глибини її човник, її внутрішню людину. Тому бо що Бог заповнює внутрішню людину такою радістю, таким спокоєм і такою міцністю, що цього ніколи не зрозуміє той, хто цим не володіє. Може статися, що в мирську бурю вдарять у його човник зовнішні хвилі, немов бажаючи перекинути і віднести в безодню, але ніякий зовнішній натиск не вправиться з внутрішніми надійністю і спокоєм.
      Але спокою цього, котрим володіють щирі друзі Богові, недостатньо, він тільки спонукує їх думати, що не наповнені вони Богом так, як могли б. З висоти, що досягнена, хочеться піднятися на ще більшу висоту. І воістину: якщо те незване, безіменне; що є глибина душі, цілком входить у Бога, то входить у Нього і вся людина; і входженню цьому відповідає все, що безіменне в Богові, все незване, глибина Бога, і народжується в людині божественне. Слово і світло.
      Тоді людина може сказати: "Хочу слухати, що Бог у мені говорить". Так роблять ті друзі Божиї, яких Діонісій називає боговидцями. Цю знайдену заглибленість душі в глибину божественну не можна осягти ніяким розумом. У своїй бездонності вона перевершує все почуттєво збагненне.
      Дійсність цього відкривається тільки тим, у кого зовнішня людина облагороджена, а внутрішня - прояснена і цілком спочиває в собі самому. Для таких людей і небо і земля, і тварне і речі не більш, ніж тінь від світла, у якому вони самі. Вони стали обителлю і Царством Божиїм, у якому весь час є присутній Бог.
      Якщо людина цілком занурюється в цю глибину і сутність Божию, то сіті, не витримавши, рвуться, і це означає, що страждає і слабшає її зовнішнє єство. Ця слабкість відбувається не від зовнішньої аскези, але від переповненості Божеством, що своєю силою так переповнює людину, що цього не може витримати його земне тіло. Тому що Бог настільки втягнув у Себе цю людину, що вона стала зовсім пронизана світлом і осяяна Богом, і Бог здійснює її справи.
      Подібна людина, направивши свій човник на найбільшу глибину, вправно закидає сіті і добуває більше всього. Але коли човник попадає на глибину, сіті не витримують, і човен тоне: "Я" розривається, особисте ламається, зовнішня людина зникає. Тіло і душа падають у бездонне море божественного. При цьому людина так впадає у своє безмежне небуття, що відчужується від усього, - навіть від того, що колись вже одержав від Бога - і повертає це Богу більш чистим, начебто вона ніколи це не знаходила і не володіла ним.
      Так тварне Буття вливається в нетварне Небуття. Але не можна сказати про це словами. Тут істинне слово пророка в Псалтирі: "Безодня обертається в безодню" ( Пс. 41, 8). Тварна глибина душі вливається в нетварну глибину Божию - і обидві стають єдиним: однією абсолютною сутністю Божою.
      Сподоби і нас, Боже, так звернутися до тебе і виплисти на глибину!

Зовнішня та внутрішня любов *

Будучи впевнений у тому, що той хто почав у вас добру справу буде робити його навіть до дня Ісуса Христа... молюся про те, щоб Любов ваша ще більш і більш зростала у пізнанні та всякому почутті. Филп. 1, 6.9

      Найбільш благородне і благодатне з того, про що варто говорити, - це любов, і немає нічого більш корисного, чим створювати любов. Бог не вимагає ні великого розуму, ні глибоких думок, ні великої роботи; хоча не слід залишати добрі справи, але лише любов надає цінність будь-якому заняттю; Бог вимагає тільки любові.
      Багато хто володіє Розумом, великі справи роблять як праведники, так і грішники, але любов відокремлює добрих від дурних, тому що "Бог є любов, і ті, хто живуть у любові, живуть в Богові, і Бог живе в них" (Ип. 4, 16).
      Тому спочатку і насамперед навчимося любові і будемо так любити Бога, як Він споконвіку любить нас. Тоді наша любов не зміниться і не зникне, а спрямована до Бога, буде все більш зростати. Тому бо що любов добувають любов'ю, і що більше люблять, то більше можуть любити.
      У Любові подвійна сутність: зовнішня і внутрішня. Зовнішня любов спрямована на ближніх, внутрішня - безпосередньо на Бога. Щоб зростала ця любов, потрібне пізнання. Тому Павло просить, щоб наша любов "зростала в пізнанні і всякім почутті". Не будемо задовольнятися добрим, але будемо вічно прагнути до кращого і найкращого. А щоб, люблячи, знали ми мету і шлях, щоб любов спрямовувала нас до Бога, - потрібні пізнання і досвід.
      Істинну божественну любов, що повинна бути усередині, ми перевіримо і виміряє любов'ю, яку ззовні підживляємо у серці до своїх ближніх. Бо ми не полюбимо Бога, поки не полюбимо своїх ближніх, як самих себе. Відповідно до написаного: "Як полюбити Бога, Якого не бачиш, якщо не любиш брата свого, котрого бачиш".
      У цьому мета заповіді Божої: "Возлюби Бога, і ближнього свого, - як самого себе" (Мф. 22, 37.39). Радуйся з ним і співчувай йому у всьому і будь з ним одним серцем і однією душею, як було це в апостольські часи, коли "все, що мали, було в них спільним" (Деян. 2, 44; 4, 32.34}.
      Якщо не можеш це проявити зовні, оскільки в тебе немає засобів, нехай це буде усередині і виявляється в постійній готовності робити добро. А якщо ти нічого не можеш зробити ближньому, то хоча б скажи йому добрі ласкаві слова із самої глибини свого серця.
      Проявляй свою любов і до людей недосконалих: вади їх сприймай у любові і терпінні, не засуджуючи, але приймаючи їх у дусі любові Божої. Якщо ж ти почуваєш і робиш інакше, то усвідомлюй, як сильно тобі ще бракує внутрішньої любові.
      Саме по тому, як далеко простягається твоя зовнішня любов, потрібно перевіряти свою внутрішню любов, що спрямована усередину - до Бога, до свого першовитоку. Для того потрібні проникливість і розуміння того, що обидва види любові - явища одного порядку. Це має на увазі Павло, бажаючи, щоб любов наша "ще більш і більш зростала в пізнанні і всякім почутті", тому що з однієї любові розквітає інша.
      І як зовнішня любов повинна виявлятися в тому, щоб не вважати кого-небудь з інших людей невартим любові, але наділяти нею необмежено і без виключень, так і любов внутрішня із самої глибини повинна бути спрямована до Бога. І нехай людина, не думаючи, що вона недостойна такої любові, свої вади, слабкості в радісній самовіддачі занурює в Бога, відмовляючись від своєї волі і цілком доручаючи себе волі Божій.
      Істинна внутрішня любов дає людині можливість у цій відданості перестати бути самим собою, щоб здійснювалася в ньому і виливалася на нього Божа воля і справедливість, - "Не як я хочу, але як Ти хочеш".
      Хто так любить, той причащається до любові Божої і досягає такої спрямованості і самовіддачі, що зовсім входить у волю Божу; і цьому не заважають ніякі властиві йому помилки і слабкості. Дати ж йому це може тільки Бог, і сподобиться він цього, лише занурившись любов'ю в улюблених.
      Хто так любить, той уподібнюється другу Божому, котрий сказав: "По-іншому не можна, потрібно бажати Царства Божого ближнім своїм більше, ніж собі самому" ( Рим. 9, 3). Так відчуває себе істинно люблячий.
      Внутрішньо люблячий не бажає нічого для себе. Він не хоче бути ні багатим, ні бідним, але залишає себе самого й все, що не є Бог. Тоді Той, Хто почав у ньому добру справу, зможе її завершити. І любов буде зростати, поки не виллється блаженством самовіддачі.
      Тоді внутрішня любов досягає свого найвищого краю і стає єдністю.
      Але по-перше пройде вона долину мороку і непізнаванності. Їй стане гірко і страшно, чи не віддалилася вона від Бога, Якому віддана. У цій крайній і вищій відданості відвернеться вона від усіх прихильностей, цілком відкидаючись і від себе самої. Тому що тут Бог любить Себе Самого і Сам для Себе є предмет Своєї любові.
      Любов отут цілком переходить у Бога і перетворюється. Дух спочиває в Дусі Божому, у тиші божественної сутності. Тоді виливається Божественне світло в морок невтіленого, і немає нічого, крім Бога в Бозі.
      Усяке різноманіття і подвійність стає єдиним: тоді в ночі душі народжується Христос і починається вічний день, про який один учитель написав: "Світло Христове, що світить у глибині нашої душі, яскравіше, ніж сонце в небі".
      Це те, чому хочуть навчити нас друзі Божі і про що говорить Павло, благаючи, щоб наша любов ставала все більш і більш багата в пізнанні і всякім почутті, роблячись істинною любов'ю Божої.
      Але багато хто говорить про свою любов до Бога, але думають у своєму серці й у своїй душі про самих себе: про своє маленьке Я, що придбає з цього щось для себе, для своєї честі чи вигоди.
      До таким відносяться ті фарисеї, що думають, начебто вони угодні Богу. Але коли їхні духовні вправи, молитви і розмисли доходять до самого дна, то виявляється, що в думках їх - не Бог і не Його вони люблять, а своє Я. Вони ж цього не помічають. Вони здійснюють багато добрих справ, стають на коліна і моляться, говорячи, що грішні, але все-таки їхня любов не досягає Бога, тому що їхня думка і їхня любов звернені не до Бога, а до самих себе і до тварного, до власних бажань , до свого задоволення і своїй користі - і внутрішньо, і зовні.
      Лише малою частиною своїх помислів і почуттів вони з Богом, а, отже, не виконують вони заповідь любити Його всім серцем, усією міцністю і всім розумінням своїм. І тому не відповідає їм Бог.
      Є й інші, кращі: вони відірвалися від мирських речей, наскільки це в їхніх силах. Але люблять вони поки тільки почуттями й образами. Вони думають про людину Ісуса, як Він народився, жив, страждав і вмер на хресті. Все пропливає повз них, викликаючи радість і сльози, начебто човен по Рейну, - цілком почуттєве і плотське, а не духовне.
      Такі люди більш схильні дивитися на саму працю, ніж на Того, у Кому всяка праця кінчається.
      Вони уважні до будь-яких дрібниці, ніж до суті, до самого шляху і до того, що на ньому, ніж до мети,- і, дивлячись на зовнішнє, пропускають внутрішнє.
      ...Одначе проти цього способу нема що заперечити, оскільки він може стати шляхом від почуттєвої любові до любові духовної, у якій немає образів, від спрямованості зовні до звертання всім серцем і всіма силами душі усередину, щоб з'єднатися. Нехай людина навчиться переходити від зовнішнього, образного способу до внутрішнього, позбавленого образів, а отже, не приліплюється до зовнішніх образів, але переборюючи їх, пробивається до сутності - до глибини, де світить вічна істина.
      Щоб досягти цього, потрібно розум і усі свої сили відвернути від почуттєвих образів і направити до речей вічних: звернися до того, про що ти колись думав, користаючись такими образами, як Різдво, Життя, Діяння і Страждання Ісуса Христа. Внутрішньою здатністю, звернися до внутрішньої справи, до вічного народження - до того, як Слово, народжене в серці Божому, хоча і явлено зовні, але все-таки залишається усередині, як Святий Дух розквітає в несказанній любові, і як Бог, будучи в образі Трійці, все-таки абсолютно Єдиний. Занурся в цю Єдність, в своє небуття, різноманіття своєї самості і своєї незначності в цю таємну чисту Єдність, пізнай різницю між своєю зовнішньою людиною і вічною внутрішньою сутністю, у якої немає ні до, ні після, лише вічне теперішнє і вічне перебування в собі та в єдності з Богом.
      Нехай це вічне сьогодення протистоїть скороминущості часу, твого Я, твоєму зовнішньому життю. Тоді божественна любов піднесе тебе у відчуженість, позбуття втіленості, уводячи за межі всіх образів і всіх далеких твоєї сутності зовнішніх речей, щоб відпали вони від тебе тією ж мірою, у який твоя любов цілком звернена до понадсущого Бога.
      Тоді чим глибше людина занурюється у своє ніщо, відкидаючись від своєї самості до відданої любові, тим яскравіше починає сіяти в ньому любов і світло Боже - не образами і не просто як осяяння щиросердечних сил, а без образів і в самій його глибині.
      Це і треба б сказати тим, хто, відчувши перше просвітління, думає, що вже знайшов всю істину і тепер посиплються на нього блага, і вірить, що перевершив і далеко обігнав інших. Насправді ж вони залишаються в природному світлі і не зробили прориву до волі дітей Божих. Вони усе ще люблять самих себе і далекі від Бога.
      Інша справа - запалений істинною божественною любов'ю. Він знає про незначність свого Я, він почуває себе вічним мандрівником і в нього лише одне бажання - понад усе любити Бога і цілком Йому віддаватися. Він не впадає ні в хибну святість, ні в мниму волю і не кидається в різні боки, але усією своєю сутністю шанує і любить одного тільки Бога.
      У такій любові присутній Бог. Тому ця любов так могутньо сяє в глибині душі, що дух, не в силах винести світла, відмовляється від своєї останньої опори і цілком занурюється в божественну глибину, відмовляючись від себе самого, від усякого пізнання і всякої справи, щоб Бог діяв у ньому, у ньому пізнавав і любив, - і тоді немає нічого більше, аніж Бог.
      Що ж залишається тоді в людині? Нічого, крім повного зникнення її самості, ствердженого відмовлення від усякої своєрідності у волі і розумі, у сутності й у любові. Утративши все це, людина цілком занурюється в божественну глибину і здається їй, ніби то він тільки почав жити по-справжньому - але вже не знизу, а зверху, не почуттями, але духом, не як сам хоче, а як хоче Бог.
      Бог так високо підносить звільнений у ньому дух, що любов зовсім перетворює його: він у світі з усім, що б не трапилося, він нічого не робить від себе, але перебуває в безмовному спокої і відстороненості, завжди готовий йти, куди б не повів його Бог і що б не побажав через нього зробити. І якщо випадуть йому напасті і страждання, то і вони послужать лише тому, щоб зробити його ще більш просвітленим і досконалим.
      Людина, яка пройде і витерпить усе це подібна священику перед вівтарем. Все що довкола нього й у ньому, все що він говорить і робить - все свято, тому що це Бог говорить і робить через нього.
      Сподоби і нас, Боже, Який є Любов, так само жити і любити, щоб освітила нас любов Божа!

Переклад Шабанової Ю. О.