ДЖЕРЕЛО СИЛИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
(Теоретично-ідеологічні основи)

      На Гуцульщині молодий жених у весільному обряді називається "князь". Його "дружина", себто його весільні друзі-ровесники - "бояри". Князь із дружиною їде на конях і церемоніяльним обрядом запрошує на своє весілля гостей. Прив'язують коней до "опасання" хати, заходять до світлиці, кланяються по-козацьки і кажуть:
      "Просили вас батько, просили вас мати, і я вас прошу - прийдіть до мене на весілля".
      В цей найбільший день у житті, молодий леґінь немов справді стає молодим князем. І він, і його дружина одягнені в багату традиційну одежу, гідну лицарів-дружинників.
      Цей приклад ми подали тому, що і "князь", і "бояри", і "староста" - це сутодержавницькі поняття, що мають свої коріння в старій українській державі княжої доби. Молодий парубок у весільному обряді переживає, персоніфікує, немовби втілює в собі постать чи образ князя. В той великий день він ніби справжній князь, а його друзі стають підвладною йому дружиною боярів. Усі ті уявлення виразно й очевидно пов'язані із "зразками" з княжої доби. Для самого обряду вони потрібні як вияв прагнення величі і слави, що повинні характеризувати цей великий день - корону життя: вінець, що його кластимуть на голову князя. І саме тут потрібний "образ" чи "взір" князя і лицарів, як носіїв найвищої гідности, слави і чести. В цей день молодий парубок із благодаті весільного обряду, що його відчуває народ як таїнство, стає "князем", і саме від того обрядово-таємничого обряду, а з другого боку - державно-традиційного елементу, весілля стає гідним і славним.
      Цей маленький фраґмент фолкльорного обряду ми подали як ілюстративний приклад, що показує, як зберігалися державні ідеали в українському фолкльорі.
      В таїнстві Щедрого Вечора бачимо наспівування "молодому соколові" думи про Славу. Про найбільшу славу Святослава, що "блискає мечем - ясним місяцем", озброюється і зби-[429]рає соколів-лицарів, йде з ними в далекі землі, щоб "кониками з військом бити ворога". Князь-герой, що погорджує золотом, а любить гострий меч і зброю.
      Нашіптують "молодому соколові", щоб збудити в нього прагнення до слави. Воно існує, приспане в його душі. Воно ж - основа його метафізичного існування. Цей життєтворчий гін треба пробудити в душі молодого лицаря з допомогою образів про подвиги і славу. Тоді, як завершення його перемог, він одержує... прекрасну дівчину, князівну його мрій.
      Впродовж довгих століть уява народу кружляє, мов заворожена, навколо лицарського циклу пригод, подвигів, героїзму лицарів великого князя Володимира. Маємо тут на увазі народні епічні поеми, що процвітали рівнобіжно з літературою у княжих дворах.
      Обидві ці форми української літератури нерозривно пов'язані між собою тематикою і - що найважливіше - спільним світовідчуванням та спільними ідеалами.
      В новішу добу лицарський цикл народних дум був заступлений циклем козацьким. Емоційна і ідейна пов'язаність з ідеалами козацтва багато міцніша ніж у лицарсько-дружинницькій добі. Традиція зв'язку народної творчости з державними ідеями не переривалася.
      Цю саму пов'язаність можна ствердити і в правзорах та взорах української національної ноші, навіть у багатогранності її змін крізь доби і століття.
      З цього погляду треба б глибше проаналізувати український фолкльор. Але і з поданих прикладів видно, що у фолкльорі збереглися традиції та ідеали Української держави, а разом із тим - глибокі, ще не проаналізовані поклади власної духовости, яка постійно виявляється у державницькому й культурно-творчому процесі.
      Новітнє вчення про фолкльор уже усвідомлює собі складність цього питання, зокрема цікавий під тим оглядом український фолкльор.
      Перш за все треба сказати, що разом із знищенням Української держави пропали цілі поклади скарбів українського фолькльорного мистецтва і культури. Доступними для нас залишилися лиш молодші їх наверствування. Але і в них збереглися основні ідеї, а зокрема свідомість національної і духової своєрідної окремішности нації.
      Тут треба підкреслити той факт, що в добу української бездержавности, в час неволі, коли Україна опинилася під тиском інших культурних центрів, українська нація зберегла себе як свідома, окрема від інших історіотворча одиниця, великою [430] мірою завдяки своєму фолкльорові. Це ті українські пісні, українські обряди, звичаї, українська ноша, українська писанка, вишивка, колядка, щедрівка, гаїлка, чи навіть коломийка, аркан і гопак, українське весілля чи похорон, - вони зберегли своєрідність і свідомість нації. Бо всі ті вияви це не тільки зовнішні форми, не тільки самі краски і сама поведінка, а й зовнішній вияв суцільного світогляду і віри, головно - вияв тієї утаєної красотворчої, життєтворчої та історіотворчої сили, що зберігається на дні душі нації і є джерелом її життя, якимсь таємничим правзором і ідеалом. Цей ідеал безперервний у його творчому вияві, він втілюється у житті нації, в її історії, спрямовує націю до її повного усвідомлення і завершення як цілости.
      Тож нічого дивного, що новітнє українське відродження починається разом із свідомим уже плеканням і вивчанням цінностей українського фолкльору.
      Шевченко також користувався збірниками народних пісень та етнографічних дослідів його безпосередніх попередників, користувався ними у своїй творчості, бо бачив у них велику цінність. В нього найяскравіше бачимо нерозривну пов'язаність фолкльору і національної культури. Так відслонюється таємниця потенцій українського фолкльору.

Держава і духовість нації

      З накресленим образом самовияву духовости нації ще у фолкльорній стадії її культури пов'язане і питання про поняття держави. Духові й культурні цінності кожної нації визначують її місце, значення і ролю в історії людства. В історії оцінюється нації на основі їх культури в широкому значенні цього слова. Рівень ідейного піднесення і моральної сили нації стає дуже часто дороговказом для цілого людства. Культурні досягнення великих історіотворчих народів є основою розвитку культури на цілі тисячоліття. Досить згадати тут культуру і філософію стародавньої Греції, що стала наріжним каменем культури й філософії цілої Европи. В такому самому змислі творчість Шевченка - це явище світове.
      Найвище призначення держави, цілеспрямованість її метафізичної природи є саме в площині духового і культурного самовияву нації. Висока культура нації - це її розцвіт, корона її життя в історії, що дає доспілі овочі для незбагненного всесвітнього чи космічного процесу творчости.
      Отже, найвища функція держави це, без сумніву, духове самовиявлення нації. Але було б непорозумінням приймати вис-[431]лів "духове самовиявлення" в утертому й вульгарному розумінні слова "духовість", як заперечення і протиставлення т. зв. "матеріяльного" життя. Таке протиставлення "духового" т. зв. "матеріальному" є наслідком дуалістичної концепції світу, при чому "духове" розумілося часто як аскетичне відречення від світу і заперечення життя чи потреб тіла людини.
      Тим часом Дух і Ідея є такими самими дійсностями, як і всі інші вияви дійсної енергії у своїй метафізичній природі. Всі ці форми вияву "енерґій" як багатогранних і багатопроявних складових сил космосу творять разом наш світ, а разом з тим і наше бачення цього світу як світу явищ. Розгляд цього питання веде прямо до найтяжчих питань онтології, а згадка про нього зумовлена конечністю, щоб уникнути непорозуміння, яке може виникнути в зв'язку з поняттям "духового самовиявлення".
      "Духове самовиявлення нації" означає, отже, гегемонію потужности Ідеї і Свідомости над іншими виявами і середниками життя нації, як - наприклад - земля, рослинний і звіринний світ, що служать для розвитку нації, чи користування іншими видами енерґії, що їх добуваємо або з землі, або створюємо в процесі історії. До інших потуг нації належить і те, що популярно зветься біологічною силою або субстратом.
      Інші функції держави, наприклад, такі, як оборона т. зв. "фізичного існування" націй, себто самого її життя, від її ворогів, як забезпечення її членами всебічного розвитку - є основою для цієї найвищої мети. В ідеальному образі нашої держави немає місця на суперечність між індивідуальним і національно-державним.
      Тут треба виразно зазначити, що основоположна функція держави це не те саме, що найвища функція держави. Для порівняння можна назвати фундамент святині, без якого не можна її збудувати, але він ще не є величавим завершенням її у вигляді купола чи струнких ґотичних веж. Звичайно, купол не може зависнути в повітрі й мусить мати фундамент.
      Для бездержавної нації - маю на увазі націю, яка втратила свою високорозвинену державність наслідком переможної дії ворожих сил, отже націю, яка бореться за свою державність, - ця основоположна функція держави стає найважливішою, немов би метою самою в собі. Зрозуміло, як без фундаменту не можна збудувати купол, так без фундаменту не можна збудувати і держави.
      Отже зовсім природним є те, що в період боротьби за державну незалежність і суверенність, коли творяться самі основи держави, завжди ставиться різкий наголос на такі основні функції держави, як захист самого життя нації, себто її біоло-[432]гічного існування, від її ворогів. Це боротьба за збереження т. зв. "біологічної субстанції нації", що тісно пов'язана з боротьбою за державу, завданням якої є також зберігати свою біологічну субстанцію. Але оборона держави від ворогів, а тим більше сама боротьба за державу, примушують не раз пожертвувати біологічною субстанцією, щоб зберегти життя нації, як нації.
      Механічне чи дуалістичне протиставлення "біологічної субстанції" її духовості, часто веде до небезпечного опортунізму, або навіть зради, під претекстом (який, до речі, є самообманом), що саме таким способом зберігається "біологічну субстанцію". Цьому опортунізмові (чи навіть зраді) дав відсіч Г. Сковорода, цей пробудник пробудників, своїм відомим ученням:
      "Знаю, що щадиш тіло, але погубиш душу, а це заміна погана. Не знаю навіщо носиш меч, якщо не для боротьби, для якої він зроблений. Не знаю навіщо щадити тіло, якщо щадити його віддати за те, навіщо хто цим тілом одягнений".
      Сковорода дав ясний і популярний виклад ідей Священного героїзму, що є джерелом лицарськости борців за волю України.
      Отже, збереження т. зв. "біологічної субстанції" поневоленої нації можливе тільки через повну погорду до смерти в революційній боротьбі нації за її визволення. Біологічні жертви, які складає нація, є необхідні для збереження субстанції її життя.
      Чергове завдання нації - це нагромадження дібр і енергії, що сприяють розвиткові нації, забезпечують її як цілість і як єдність її творчих потуг. Саме в цьому процесі витворювалися різні форми держави, що були складовими частинами її культури. В цьому змислі держава служить культурі нації і сама вона є виявом її культури.
      Справжня філософська аналїза поняття т. зв. "матеріяльної бази" навіть у розумінні модерної фізики виявить, що йдеться тут про ділянки енергії і нагромадження енерґій. Процвітання культури - це вибухи нагромадженої потенції нації. Національна територія розвитку, або край у фізичному значенні цього слова, разом з експансією чи обміном "добрами" або "товарами", - це і є енерґетична база розвитку нації. Сьогодні це не лише родючий чорнозем, а й всі інші види черпання енергій з надрів матері-землі, включно з атомовою енергією. Звідси випливає і споконвічна боротьба за цю матірню землю, себто за резервуар енергії чорнозему, нагромаджений біологічною силою впродовж мільярдів літ. У своїй найтоншій, горішній верстві чорнозем є також наслідком свідомого плекання його родю-[433]чої сили споконвічним господарем - племенами чи державами орачів, себто тих, що орють землю.
      З найдавніших часів, ще в добу українських родовоплемінних держав, доводилося нам зударятися з різними ворогами України. Часто ці племена, шукаючи захисту, поселювалися на заліснених чи на озерних просторах. Уже в ранній великодержавній добі нашої історії нашим предкам доводилося постійно відвойовувати від наїзників землі, що споконвіку були зайняті українськими племенами. Найяскравіше виявилося це в добу зформованої великої української держави часів Святослава, сина Ігоря і Ольги. Саме завдяки відвоюванню загарбаних наїзниками українських земель, Володимирові Великому вдалося створити величаву державу середньовічної України.
      Конечність самооборони впродовж цілої історії України ще яскравіше увипуклювала ідею держави, як єдиного оборонця життя і волі нації. Ця конечність була тим більшою, що з теренів тодішньої України брали невільників на ринки Візантії, Сирії, Середземномор'я, до Еспанії включно, а навіть до країн північної Европи. Історія цього ловлення невільників ще не вивчена, хоч про неї виразно говорять численні джерела, як старогрецькі, так і арабські з VІІ-ІХ століть. Деякі терени України попадали і в тимчасову залежність від міцніших чи краще організованих сусідів (плачення данин, визнавання зверхности і т. п.)
      Щойно Святослав поклав кінець цьому "постачанню рабів" з України, створивши найміцнішу з тодішніх лицарських всенародних дружин. За свідченням грецьких істориків, дружина Святослава мала 60000 воїнів. Коли взяти до уваги всі походи Ігоря, то слід розуміти цю силу, викликану назріваючими хвилями походів, загально значно більшу, ніж сила одноразового походу.
      Тому в нашій історичній уяві носій державної ідеї, її творець і державний муж, нерозривно пов'язаний з образом чи то лицаря-дружинника, чи то лицаря-козака, чи врешті лицаря-героя, лицаря-повстанця.
      Особливими характеристичними прикметами цих бойово-державних формацій були їх всенародність, лицарська братерськість, вірність і беззастережний послух та повне погорджування страхом і смертю. Всі ці прикмети воєнно-лицарської організації були притаманні (хоч може й не такою мірою) лицарським організаціям, відомим в історії під назвою "ордену". Однак момент лицарського походження з роду в рід, а також майновий стан лицаря, були гостріше, часто аж до виключности, наголошені в орденах західньо-европейського типу. В Україні [434] лицарем міг стати і отой "орач", що під проводом князя-володаря захищав свою землю, волю і цілу націю.
      Це був наслідок не тільки геополітичного становища України, бо ставлення нашого лицарства до світу і оточення випливає з самих метафізичних коренів, з ідейно-моральної сфери буття нації, себто з її високого, ще не самоусвідомленого повністю призначення у процесі творення історії людства.
      Добро і лад, право і права - в'яжуться в українському світовідчуванні з цією основною поставою нації.
      Добро нації - це природний органічний розвиток, лад буття, як ріст і творчість. Зло - це руїнницькі сили голодного степу, винищування ладотворців загарбництвом і народовбивством. Зло це також руїнницькі сили в народі, які ставлять спротив творенню вищих форм життя нації, обмежуючи поняття індивідума самоціллю і самодурством його егоцентризму. Саме це й було причиною національного поневолення і рабства, цієї споконвічної язви України.
      Одночасно з тим не одне явище в нашій історії було незрозуміле чи оцінене як "зло" деякими нашими істориками, що не збагнули основного процесу і основного завдання української історії. Внутрішня боротьба, наприклад, не все є злом самим у собі.
      Якби в нас були такі племена, які не сприяли б відвоюванню українських земель від наїзників, не брали б участи в подвигах князя Святослава, себто в його вияві могутньої сили України в боротьбі проти її ворогів, рабовласників і рабоперекупців, тоді такі племена, існуючи самі в собі й тільки для себе, були б злочинним елементом у відношенні до нашої держави, як вияву волі цілої нації. На жаль, не всі внутрішні справи були в нас такі чіткі як цей приклад, і не все лицарська тимократія - в платонівському змислі цього слова - була одуховлена державною ідеєю, згідно з українським світосприйманням.
      Звідси випливало й шукання форми найвищої державної влади, як це бачимо, напр., в концепції сеньйорату Ярослава Мудрого чи в ідеї абсолютної влади в концепціях Мономаха, або Романа Великого. Проте в усіх таких концепціях лицар України - це не просто організований воїн чи узурпатор, а лицар ладотворець чи правотворець.
      Високі ладотворчі й культурнотворчі морально-ідейні якості української нації не могли, на жаль, завершитися найвищим ступенем національної культури, бо саме в той час, коли почався процес національного самоусвідомлення, українська держава була знищена. Початок цього процесу яскраво бачимо [435] в ідеології "Слова про похід Ігоря", себто в моменті, коли українська лицарсько-дружинна верства усвідомлює собі свою відповідальність за долю нації і держави. Аналіза згаданого процесу - одне з найважливіших завдань дослідів над ідеологією "Слова"...
      Староукраїнську, точніше, середньовічну Українську державу знищено саме тоді, коли Золотоверхий Київ міг почати будування Золотоверхої Святині духовости і ладу нації, включивши лицарство як цілість у суверенне життя нації в державі.
      Хоч процес творення своєї власної культури в найвищому розумінні цього слова був силою перерваний, проте треба підкреслити, що ця культура вже існувала і без неї ми не могли б зрозуміти всієї дальшої історії України, зокрема її визвольної боротьби за часів Козаччини і за теперішньої найновішої доби.
      Наша боротьба за волю і державність не була і не є намаганням створити власну державу з нічого чи тільки з племен, що в стадії фолкльорного розвитку. Ні, завданням наших визвольних змагань було і є відновити Українську державу і провідники наших визвольних рухів повністю усвідомляли і усвідомляють собі, що це боротьба за спадщину прадідів - за їх землю, велику культуру, історію і традиції. Українська нація не вела і не веде цієї боротьби як бездержавний безбатченко, який в племінній стадії життя пробує вперше зформувати свій якийсь державний лад чи його зав'язки.
      Ні, українська нація має вже свою високу старовинну культуру й історичну спадщину і сама спроба ворога загарбати їх викликала смертельну образу і спротив, мобілізувала сили до боротьби, наслідком чого маємо новітнє відродження України, а зокрема визвольні змагання за відновлення Української держави.
      Отже, наша національна культура була державно-творчою силою. Її спадщина це не тільки сама традиція, а й творча сила, що проявляється в усіх виявах нашого життя і боротьби. Національна культура виявляється не лише у збережених пам'ятниках літератури чи мистецтва. Вона збережена перш за все як спадщина життя у його безперервності, в містерії дійсности існування нашої душі, а не тільки як свіжо помальована табличка без змісту; вона зберігається як таїнство душі - життєтворчої сили самого життя, а духовим життям як його праосновою.
      В цьому змислі наша культурна спадщина це не тільки мотив, а й саме право наше, як українців, мати свою суверенну державу. Це також категоричний імператив душі українця. [436]

Фолкльор на сторожі свідомості нації

      " Я на сторожі коло їх поставлю слово!" - сказав Шевченко. І це "Слово" - це "Логос" Геракліта, Платона, метафізична основа Буття. "Логос" містичного вчення гностиків, спопуляризоване в Євангелії Іоана, де воно ідентифікується з сутністю бога. Це Слово, що було Богом на початку створення світу.
      Примітивне вивчання Шевченка звужує таке його пророче розуміння "Слова" до звичайної функції української мови. Так якби Шевченко не написав "Тризни", де навчає про друге народження, як духове воскресіння "із Слова Бога Живого".
      В Шевченковому розумінні "Слово" - це світотворчий зміст, програма нації в історії, зов її душі й духа, основна сила творчости і життя самої нації. Воно, це "Слово", висловлюється не тільки в самій мові, а й у збірноті того всього, що зветься мистецтвом і духовістю нації.
      Так зрозуміле "Слово" проявляється перш за все у фолкльорі нації, ще у фолкльорній стадії її розвитку. Таким чином нам легше зрозуміти і ролю фолкльору в збереженні національної свідомости.
      Фольклор сам по собі, в своїй первісній самочинній природній формі, є виявом зав'язків свідомости й духовости народу на світанку їх формування. Оригінальність культур різних народів і рас можна вивести з її зародкових стадій саме на основі фолкльору. Під побільшуючим склом модерного досліду можна показати і "праформи" пізнішого національного мистецтва народів у "примітивній", себто первісній формі народного мистецтва. Попри всю анархію доби шукання в модерному мистецтві можна відмітити і його радикальний поворот до первісного, оригінального, джерельного, самопроявного "примітива". Зразки для численних модерних шедеврів сучасної скульптури знаходимо... в археологічних музеях. Поза цілим тим процесом є усвідомлене шукання того, спонтанним виявом чого є фолкльор: модерне мистецтво шукає, отже, праформ і змісту цінностей в "ориґіналах" фолкльору.
      Проте було б непростимою помилкою змішувати фолкльор української нації з фолкльором племен ще в стадії формування народу. Ні, український фолкльор є виявом розвоєвої стадії нації, яка вже оформилася у власну державу, як національно-свідому спільноту, і яка, рівночасно, в розвитку своєї національної духовости й культури продовжує зв'язок із своїм фолкльором.
      Первісні племена полян, радимичів, в'ятичів чи дулібів [437] уже були свідомі того, що вони належать до великої Української держави зі столицею в Києві. Ця свідомість допомогла їм позбутися своєї племінної окремішности і злитися органічно в єдину українську націю. Очевидно, це сталося не відразу, а в довгому історичному процесі, в якому можна знайти і показати залишки племінної окремішности, але загально вже можна говорити про свідомість державної нації, яка має свою виразно окреслену й окрему від інших державно-національну культуру Руси-України.
      Герої народних билин, казок чи леґенд уже знають, що їх осередок, їх святиня - це Золотий стіл Володимира, "Красного Сонечка" в Києві. І бачимо як народні лицарі сходяться до цього осередка, бо там їх слава, їх честь і життя, там їх володар.
      Існувала ціла література епічних поем у стилі поем Бояна, що про них і нині так документально свідчить "Слово про похід Ігоря", як теж численні відблиски цієї літератури, заховані в літописах.
      Все це не можна назвати культурою "примітивного фолкльору", тим більше, що це була культура цілого народу, а не тільки однієї родово-лицарської його верстви. Микула Селянинович так і славиться саме своїм селянським родом, та й інші лицарі билин і леґенд приходять до Золотого столу Володимира від свого плуга. Проте всі вони із славного свого роду.
      Дослідники українського фолкльору, а ще більше історики літератури, які недооцінювали державно-творчого значення фолкльору, вчинили кривду українській культурі, намагаючись вкласти її у прокрустове ложе чужинецьких понять, схем і норм цінностей.
      Михайло Грушевський цілком слушно включає усну словесність в історію української літератури. Це і є скарбниця української літератури. Західньо-европейська історія літератури охоплює тільки ті пам'ятки, що написані відомими авторами. Але ж і народна література, "писана" чи "не писана", є виявом духового життя нації, висловленого мистецьким словом, саме "красним словом"; вона виконувала успішно своє завдання у відтворюванні ідеальних зразків поведінки, характеру, емоцій і світосприймання, не гірше, ніж писана література, яка перед винайденням друку була доступна тільки вузькому колові людей. Отже вже сама основа розподілу на "писану" і "неписану" літературу має тенденцію понижувати цінності "неписаної", себто словесної літератури, як меншевартісної. Крім цього історія тільки "писаної" літератури відгороджує її від джерел, себто від всенародної творчости попередньої доби чи теж і сучасної, із якої двірські поети черпали безсумнівно цілими пригорщами. [438]
      Тут слід відмітити ще одну характеристичну прикмету української культури переддержавної і "передлітературної" доби. Вона повністю була виявом передхристиянської України і віддзсркалює тодішній світогляд нашого народу. Зокрема всі його обряди були пов'язані з календарем соняшного циклу та Божественности. Цю віру християни назвали "поганською" від латинського слова "паґанус", себто - сільський, народний. Отже, була це віра сільського люду, що відрізняла його від віри двірсько-міщанської верстви, яка скоріше прийняла зразки християнської віри з Візантії.
      Вже Нікейський Собор погодився з існуванням поширеної обрядовости, зокрема з календарем соняшного циклу й культу соняшного Божества, що у вигляді мітраїзму був масово поширений серед римських і візантійських легіонерів. Так постало своєрідне двоєвір'я, в якому в наверствування старого календаря вкладено християнський зміст. Тоді, власне, "Дієс Наталіс Соліс Інвікті", себто день народження Непереможного Сонця, проголошено Різдвом Христа. Подібно і в інші свята старого календаря вкладено зміст християнських подій чи чинів святих.
      Це саме явище повторилося і в Україні, де витворилося своєрідне перемішання двох релігійних культів, відомих в історії української духовости як т. зв. "двоєвір'я". Але ж двоєвір'я поняття пізніше. З погляду багатовидности культу Божества перед тим не було ніякої суперечности в прийнятті якогось нового аспекту прояву Божественности чи назви Бога, яка походить від старослов'янського чи навіть від загально-індоевропейського слова-поняття. Прикладом такого "двоєвір'я" є культура і світогляд автора "Слова про похід Ігоря", де світ стародавніх божеств є не тільки поетичною прикрасою поеми, а й світовідчуванням та світорозумінням самого автора.
      Новітні дослідники старовинної української культури, віри і фолкльору показують, як пиняво поширювалося християнство поза княжими столицями. До такого висновку прийшов, як дослідник передхристиянських вірувань, митрополит Іларіон у своїй праці п. заг. "Дохристиянські вірування українського народу".
      З проявами двоєвір'я християнська церква вела нещадну боротьбу. Наслідком було те, що - з одного боку - зникали або й винищувались дохристиянські обряди і звичаї, як цього, наприклад, домагався пізніший теоретик даного напрямку Іван Вишенський, а з другого боку, на ці звичаї наверствувалася тоненька верства християнізму. Фолкльор знайшовся упослідженим, як щось нижче, народно-селянське, засуджений у змислі [439] морального знецінення, призначений на знищення. Так пропала "неписана" література самої ж лицарської доби, література типу поем Бояна чи поем "Слова про похід Ігоря", хоч саме "Слово" збереглося, можливо, завдяки його християнським елементам, бо ж зберегти літературу серед історичних бурь і розгромів можна було тільки в манастирях. Крім цього священича верства володіла тоді міцніше мистецтвом письма з доби візантійських впливів і книжним знанням християнізму, започаткованим солунсько-болгарським діялектом, що став відомим під назвою церковно-слов'янської мови.
      Все це не тільки не сприяло збереженню неоцінених скарбів фолкльору, а навпаки, спричинилося до його знищування. Крім цього, поки закінчився процес християнізації села і народу як цілости, нашу державу навістила катаклістична трагедія - насамперед монґольський розгром і залив Східньої Европи, а потім нищівні удари і загарбництво гібридної Москви.
      Настав довгий період залежности нашої держави від чужинців та включення її в систему інших держав (Литви і Польщі), а далі - доба неволі й бездержавности. Саме в такий важкий час український фолкльор відіграв й нашій історії ролю зберігача української національної свідомости, культури й традиції.
      Ми пережили добу зради частини нашої провідної верстви, що шукала собі місця в чужих державних системах. Найганебнішим прикладом цього є привілеї і титули від московського царату. Провідна верства польонізувалася або московщилася.
      Не будемо тут деталізувати цього сумного процесу, відомого навіть з популярних і неглибоких книжок про історію України. Перший Сковорода прагнув спинити цей процес, висміюючи "матеріялізм", себто погоню за добрами коштом зради інтересів нації, та "мавпування" чужих культур у наслідуванні чужих зразків поведінки і чужих норм цінностей.
      Сковорода був пробудником пробудників, що започаткував добу ідейного і морального відродження України.
      Проте ще раз підкреслимо, що в цей важкий час бездержавности і неволі ролю Шевченкового "Слова", що його він поставив на сторожі народу, відіграв український національний фолкльор з усіма своїми наверствуваннями, зокрема зберігаючи пам'ять про велич і славу Української держави часів Святослава і Володимира. Саме згадані постаті нашої історії найчіткіше записалися в пам'яті народу. Отже, разом із плеканням залишків чи основ "праформ", цей наш фолкльор поневоленої, [440] але державної в минулому нації, стає формою захисту і збереження національного "Я" в неволі.
      Могутні потенції нашої нації так сильно виявлені в українському фолкльорі, що він сам по собі і сам у собі став своєрідним мистецтвом поневоленої нації. Українська нація зберегла своє існування завдяки своєму фолкльорові не тільки як т. зв. "біологічна субстанція", а також як окрема національна духова одиниця. Саме тому український народ міцніше ніж будь-який інший прив'язаний до своїх обрядів, співів, звичаїв, ноші та інших різноманітних форм нашого фолкльору.
      Зрозуміємо також, чому інші європейські народи, напр., англійці, майже втратили ввесь свій фолкльор і сьогодні їм до водиться шукати за ним у самих залишках і рудиментах. Це тому, що в процесі державної культури нової доби функцію збереження національної свідомости перебрала на себе писана історія та "писана" форма літератури або філософії. Також у сфері віри маємо тут діло з далеко міцніше посуненою християнізацією, при чому англійський християнізм виявив себе у формах національно-державної незалежности - в протестантизмі чи у вигляді державної Англіканської церкви ("Черч оф Інґлянд"), де голова держави є, принаймні номінально, головою церкви. Фолкльор як виразник свідомости чи культури нації став зайвим. Він зберігся тільки в рудиментарній формі, напр., в танці, який має виразну магічну закраску, що така характеристична для саґ і мітології кельтського циклу. Але такі зв'язки і таку його природу відкривають лише глибокі знавці природи фолкльору.
      Для української нації фолкльор був потрібний як органічний вияв духово-ідейного життя, головно селянства, цього заповідника життєвої нації, з якого виростали українські лицарі та герої. Тому нас зовсім не дивує, напр., той факт, що - крім ідейного і політичного проводу, що складається з української патріотичної інтеліґенції - маса українських героїв-повстанців походила саме з тієї селянської верстви, як в найчистішій формі фолкльору зберегла свою національну душу і свідомість. Це немов перевтілені українські лицарі з часів Святослава і Володимира, що перші відгукнулися на клич наших предків.

Культура державних націй

      Державні нації в період своєї державности в новітній історії мали можливість плекати і так яскраво виявити свою національну свідомість, що вона стала частиною їх щоденного життя. Англійський письменник Конан Дойл, описуючи переживання одного з своїх персонажів під час відвідин Вестмінстерського храму, вкладає йому в уста такі слова: [441] "Нація, яка має таке минуле, може бути спокійна за своє майбутнє".
      Сьогодні вже немає такої певности, чи англійська нація може бути так самозадоволено спокійна за своє майбутнє, але знаємо, що національна свідомість англійців завжди зміцнювалася і зміцнюється саме через відвідування Вестмінстерського собору, де спочивають усі великі творці британської нації, королі побіч поетів і письменників. Це перш за все Ґалерія безсмертних. Подібне значення має і Лондонська твердиня ("Тавер оф Лондон"). Національна свідомість англійців настільки міцно закріплена, що вони сприймають її як бездискусійні прикмети їх патріотизму і державницької лояльности громадян, їх партії не різнилися (принаймні, дотепер) між собою у питанні самої державности, а лише в способах управління цією державою та в практичних питаннях політики чи життя народу як нації. Король став інституцією і символом їх традиції та державности одночасно. Щойно в новіші часи, під впливом комунізму-большевизму, деякі групи намагаються підважити цю націоналістичну свідомість британців та їх всенаціональну державницьку концепцію.
      Можемо собі, напр., уявити завоювання Франції чужою державою на короткий час (як наслідок воєнної дії), але не можемо собі уявити, щоб навіть у неволі французька нація втратила прикмети своєї національної окремішности, виявленої передовсім її мовою і культурою.
      Отже, довша чи коротша доба державности нації закріплює почуття національно-державної окремішности, утворює всеохоплюючу національну свідомість, завершуючи той процес Не лише національною літературою, а й цілою системою мислення і світовідчування у мистецтві та філософії. Така нація навіть у хвилевій неволі не загрожена небезпекою денаціоналізації чи національної асиміляції під владою займанців-завойовників. Прикладом тут може бути Франція під гітлерівською окупацією чи навіть Польща під двократною московською окупацією. Польща, чи то в повній неволі за царату, чи в політичній залежності за сучасного квіслінґівського режиму, не виявила і не виявляє (за малими виїмками) податливости до денаціоналізації. Їй не загрожує втрата мови чи цілої національної культури. А це тому, що нації, які пережили період своєї державности в новітню добу, настільки сильно розвинули і закріпили своє почуття націоналізму, що націоналізм чинить їх відпорними на всі ворожі спроби знищити їх, хоч би це було в неволі чи в підданстві. Культура таких націй має за собою довгий період [442] кристалізації і закріпилася в монументальних системах всенаціопальної культури. Це, отже, і є культура державних націй.       Українська нація, як ми вже згадували, мала також свій період державницької культури, але дуже давно, ще в добу раннього середньовіччя. Доба козацько-гетьманської державности була коротка, до того ж неспокійна, під знаком кривавих війн, отже не було можливости встановити й міцно закріпити національну культуру новішої доби, себто культуру такого типу, як її мають інші європейські народи - французи, еспанці, італійці чи британці.
      У процесі формування національної свідомости в державних умовах завжди важливу ролю відігравала література як форма культивації мови, встановлення норм поведінки, етики, зразків характеру, світосприймання та реакцій супроти оточення, врешті - національних ідеалів і національної свідомости.
      Хоч кожна з національних культур має своє власне обличчя, проте подібність історичної долі, приналежність до того самого циклу історії, до тієї самої раси і геополітичної сфери, призвели до витворення явища спільноти чи подібних певних форм, жанрів, стилів і проблем літератури. В цьому значенні можна говорити і про спільність європейської літератури в її абстрактних аналізах історичних зв'язків у порівняльному досліді. В такому змислі й українська література належить до європейського циклу історії літератури.
      Характеристичною прикметою згаданого циклу є перш за все спільна праісторична база мовної і культурної індоєвропейської спільноти, а далі - спільне користування здобутками і спадщиною грецько-римського циклу. Впливи грецько-римської культури видно не тільки в добу ренесансу, коли вони були наочні, а й впродовж цілої історії европейської культури, зокрема її найвищої форми - ідеалістичної філософії Европи. Не менш важливими в тій ділянці були впливи більш спорадичного характеру з боку орієнтальних культур, але вони, залишаючи свій непроминальний слід, ішли головно через грецько-римський світ. Тут маємо на увазі добу переселенських впливів і масового поширення в Европі релігії мітраїзму.
      Завдяки тому, що християнізм був спроможний склонювати й асимілювати як здобутки грецької філософії, так і здобутки орієнтального струму в історії релігії, а також фактові, що він зумів пристосуватися до місцевих тенденцій і державних форм, - християнізм став однією із спільних прикмет національних культур європейського циклу.
      Українська література, крім загальноєвропейських струменів проникання, що випливали зі згаданої спадщини, мала [443] теж свої власні шляхи пов'язань з іншими літературами, які впливали на неї, як теж, рівночасно, сама впливала на ці культурні процеси.

Знаменність української літератури

      На цьому загальному тлі мусимо підкреслити знаменний факт, що українська новітня література постала і розвинулася в умовах... бездержавности. І не тільки бездержавности, а і в умовах переслідування ворогом народу, засудженого на цілковиту асиміляцію, за постійного винищування його інтеліґенції, носіїв національної свідомости і аванґарду спротиву. Це переслідування під ярмом московського большевизму прибрало форм і розмірів найбільшого в історії злочинів народовбивства.
      Як же пояснити цей феномен існування української національної літератури в таких умовах?
      Українська новітня література була перш за все наслідком духової сувеоенности української нації і її прагнення до волі. Без цієї простої, але основоположної правди вона була б незрозуміла і недооцінена. Вона виростає з протесту проти національного поневолення і сама перетворюється у протест. Виростає з прагнення національно-визвольної революції і рівночасно творить ідейні основи для цієї ж революції. Я вже не раз підкреслював цю пов'язаність української національної революції з українською літературою. Найбільш характеристичним прикладом цього факту може бути присяга Тарасівців, що її провів Іван Липа на могилі Тараса Шевченка; ця присяга стала основоположним каменем Братства Тарасівців, яке - в свою чергу - було зав'язком новочасного українського націоналістичного руху. Навіть в умовах царської цензури, коли українські письменники не могли чітко виявити цієї національної революційної ідеї, або були змушені приховувати її за поняттями чи образами т. зв. "соціяльної кривди", то й тоді вони свідомо підготовляли той самий зрив української національно-визвольної революції. Навіть, здавалося б чисто "соціяльне" чи "моральне", посадження душ поміщиків до пекла за те, що "людям льготи не давали" (в травестії "Енеїди"), мало вже в собі прихований революційний клич.
      Здавалося б, що й творчість Т. Шевченка вже так досліджена, що жодних "неясностей" у ній немає. Проте, на мою думку, ще багато можна сказати про недокладно досліджене проникнення його мислення і всієї його творчости саме цією центральною ідеєю української літератури, яку він і сам такою творив. Коли, напр., Шевченко протестує буцімто проти "соціяльного" поневолення кріпаків, то має на увазі не лише їх осо-[444]бисту свободу як селян у системі царату, а передусім волю селян-козаків, яку вони мали в українській козацько-гетьманській державі.
      Вже в перших піснях Шевченка чуємо цей могутній клич до відновлення державної волі, як тугу за минулим. І ця туга за минулим уже виразно спрямована до відродження минулого, нагадує, що:

            Було колись - в Україні
            Ревіли гармати,
            Було колись - Запорожці
            Вміли панувати!"

      Хоч, як здається, ми вже вивчили творчість Шевченка "на сто ладів", проте ми так звикли до Шевченкових найпростіших слів, що читаємо їх - не думаючи, і навіть не помічаємо, як за коленим його простим словом "козак" оживає серце поета, як за кожним цим простим словом прихований образ панування в Україні запорозького типу козацького ордену. А цей образ є для нього "архітипом" історії, підсвідомою рушійною силою душі, спадщиною національної духовости. І тому навіть у його "аполітичних" балядах бачимо той самий образ - образ буйного козака-сокола, козака-героя, що йде на поклик до бою, як сокіл до високого лету, без найменшого вагання залишає родину і дівчину. Трагічна доля дівчини, що її покинув козак, виїзджаючи на війну, але вона приймає це як щось самозрозуміле. Таким самим самозрозумілим у нашій душі є і той "праобраз" виконання національного обов'язку без вагання і сумнівів. Клич Духа нації.
      Здавалося б теж, що для підтвердження сказаного, не треба й доказів з української літератури, проте проаналізуємо розуміння Священного героїзму, як праоснови української духовости, що нерозривно зв'язана з процесом творчости української літератури.
      Отже, основною силою української відродженої літератури є Ідеал, витворений вже в княжу добу, коли українські племена перетворились в одну спільноту, завершену столичними центрами, зокрема Києвом. Подане вгорі розуміння обов'язку лицаря, що його зустрічаємо в балядах Шевченка вже як щось "готове", витворилося ще в час походів Олега, Ігоря і Святослава. Цей зов крови, як носія духової спадщини, зв'язує українську літературу в один історичний процес, споріднює її і провадить крізь тисячоліття.
      Це зов Золотоверхого Києва, де лицарі "Золотого стола" доконували всяких геройств, щоб здобути славу "жовтокудро-[445]му Володимирові, Великому князеві, Красному Сонечкові". Або інакше:

            "Щоб здобути собі честь,
            А князеві славу!"
            ("Слово про похід Ігоря")

      Цей великий державно-творчий міт України, як держави Величі, Добра і Слави, залишив нестерту печать на підсвідомому прагненні кожного українського героя, став "праобразом" або "архітипом" Ідеалу мужности, героїзму і слави.
      Щоправда, цей Ідеал у нас часто викривлений, здеформований чи здеґенерований у вигляді анархічного і вибуялого егоцентризму; українець з таким "ідеалом" не шукає "князеві слави", а прагне лише для себе "могутности" і "чести". Занархізована одиниця, що не визнає над собою авторитету, відмовляється від лицарської вірности і послуху князеві, стає прокляттям історії України. Боротьба між визнавцями правдивого українського ідеалу і здеґенерованого ідеалу теж яскраво відбита в нашій літературі.
      Українська література повніше й правдивіше ніж історія України розкриває сутність обидвох згаданих типів, себто позитивного і неґативного, їх ролю в українській історичній спільноті.
      Історики часто проявляють тенденцію показати лише одну чи другу сторінку української історії. Багато з них показують саме її темну сторінку, в якій переважає тип неґативний, що, звичайно, пригнічує нас. Натомість в українській літературі бачимо більш зрівноважений образ. Неґативними типами є оті князі, що їх так жорстоко лає саме "Слово про похід Ігоря" - ті, що "кують крамолу", зневажають авторитет великого князя, або - ще гірше - сягають по той авторитет "кінцем копія". Це ті два Івани Шевченка чи два брати з повісті "Під тихими вербами" Грінченка. А той "другий Іван, що помагає матір катувати, це сьогоднішні яничари, що намагаються вбити і в українській літературі, отже в душі українця, гін до державної суверенности. Але навіть ця яничарська література підтверджує факт, що основним гоном української душі є гін до державної суверенности. Якби так не було, то яничарські вислужники не були б потрібні ворогові.
      Державно-творчий гін української літератури є її найориґінальнішою прикметою, бо це література новопробудженого, динамічного, революційного українського державно-суверенного націоналізму. Вже з найстаршої доби починаючи, українська література витворила своєрідний жанр історіософічної лі-[446]тератури, неперевершеним архішедевром якої є преславне "Слово про похід Ігоря". Сюди належить і цінний цикл геніяльних поем Шевченка - "Сон", "Кавказ", "Великий льох", "Послання" та низка інших. Сюди належить і історіософічна драма Федьковича "Довбуш" з її ориґінальним питанням абсолютної чистоти і відсутности особистого життя провідника повстання, бо тільки тоді він матиме магічну силу старовинного символу, а разом із нею і повний авторитет у революційно-повстанських масах нового лицарства. Дивна це тема в історії про ватажка "розбійників", але Федькович одержимий уже візією нового лицарського ордену і транспонує цю візію в рамки леґенди про Довбуша.
      Сюди належить і творчість Василя Пачовського, призабутого поета і мислителя української державности. Його символічна драма "Сон української ночі" була настільною книжкою української інтеліґенції і студенства на початку ХХ-го століття, ще перед першою світовою війною. Його драма "Роман Великий" - висуває питання державного ладу в Україні. Він особливо ясно бачить в історії України дію "двох Іванів" Шевченка і втілює її в могутню поетичну візію своїх поем. У творі "Храм дітей Сонця" Пачовський пише:
      "Клянуся Маєстатом Бога Сонця Створити Володимирів Орден І поширити його в глибінь народню Трійками в військо тисячами звен".
      А Олег Ольжич у вірші "Незнаному воякові" проголошує:

            "О, вірте, всі мури впадуть,
            Як серце обернеш в сурму.
            Найвищі бо вежі духовости ждуть
            Твойого шаленого штурму".

      В Михайла Ореста ідеократична система лицарської філософії проявляється у збірці "Держава Слова" чи в поемі "Постаріла світу споруда".
      Все це разом - могутня і суцільна ідеологія українського націоналізму, що знаходить свій вияв і усвідомлення "на найвищих вежах духовости".
      "Слово" у збірці поем М. Ореста "Держава Слова" - це те саме світотворче Слово Шевченка, що він його поставив на сторожі нації. [447]