648-657

літературі не може існувати такий твір, як драма Лесі Українки "Бояриня". І так нахабно з "повного видання" творів Лесі Українки викинено один із найголовніших її творів - драму "Бояриня". Здавалося б, що хоч у цьому академічному виданні "Творів у десяти томах", в якому надруковано й переклади, статті та листування, знайдеться місце і на наймаркантнішу, з ідейно-національного погляду, драму Лесі Українки, хоч би для академічної пристойности. Але таку пристойність московська "культурна революція" вже давно потоптала, доказом чого є палення українських бібліотек та систематичне винищування пам'яток української культури.
     Лесі Українки, очевидно, не можна викреслити ані з пам'яті українського народу, ані - з якої б то не було - історії літератури. І тут московські большевики застосовують добре відому рецепту для померлих "клясиків", яку найкраще з'ясовує Іван Дзюба у випадку В. Симоненка:

     "Вони хитрі, вони любитимуть, бо знають: ненавистю можна вбити тільки живого, а от любов'ю можна вбити і померлого".
     Отже, вони "люблять" також і Лесю Українку, дарма що вона ненавиділа москалів кожним фібром своєї істоти. З "любови" до неї назвали навіть один театр у Києві іменем Лесі Українки і грають у ньому... п'єси московською мовою. Так глумляться вони з Лесі Українки, яка в "Оргії" каже, що мистців треба радше власною лірою вбити, ніж дозволити їм служити чужинцям своїм мистецтвом. Але дія для цієї драми відбувається в стародавній Греції і хоч Леся Українка вказала пальцем на Москву, але не назвала її поіменно, і тому московська цензура дозволила ставити цю драму на "русском языке". Натомість, як побачимо, інакше є з драмою "Бояриня" і московські "культурні революціонери" вирішили засудити "Бояриню" на смерть, мовляв, такої драми взагалі не було!
     Щоправда, цей твір був надрукований у повному виданні творів Лесі Українки в 1926-30 роках із вступом Драй-Хмари, але саме за це московська "культурна революція" на початку 30-их років засудила Зерова і Драй-Хмару та багатьох інших і вислала їх на Сибір, а саме видання усунула з усіх бібліотек. Отже, можна припускати, що тим разом видання творів Лесі Українки було під контролем не тільки "Літературної України", себто районового відділу міліції на вул. Орджонікідзе ч. 2, а й якогось вищого центру плянувальників "культурної революції". Там і вирішено, що в інтересах повного "воз'єднання" і прогресивного небуття української нації "буржуазна націоналістка" Леся Українка не повинна була написати такого твору, отже [648] "Бояриню" слід уважати за твір "неіснуючий". Його "не било і не будєт!".
     В чому ж річ? Леся Українка продовж цілого свого життя у всіх своїх творах гостро засуджувала московський гніт і рабство в Україні, хоч дії її творів могли відбуватися в Єгипті, в стародавній Греції, в Палестині чи в катакомбах Риму. Проте в усіх тих драмах представлена українська дійсність і визвольна боротьба України, в зумовленій цензурою мистецькій формі, перенесена на фон інших країн та іншої доби.
     Коли єврейський раб у єгипетській неволі, каже, що не хоче мати нічого спільного з єгипетським рабом, бо він (цей раб), якби був вільний, будував би ще більші святині для прославлення величі Єгипту і на глум єврейському богові й на знищення Ізраїля, то Леся Українка мала тут виразно на увазі питання т. зв. спільного фронту з московською соціял-демократією, отже таким способом перестерігала перед згубним "спільним фронтом" з москалями так само, як робили це політичними заявами "буржуазні націоналісти" Франко чи Міхновський. Саме з цензурних причин в цій драмі Леся Українка не могла поіменно назвати московського рабовласника. Це дає можливість московським большевикам різними "поясненнями" і "коментарями" спотворювати правдивий зміст творів Лесі Українки, мовляв, вона боронить тут "загальнолюдські принципи" і це не стосується до "улюбленого старшого московського брата". Іншими словами, коли Леся Українка плює тут москалеві в лице, він ще може "обтертися", вдаючи, що це кому іншому, а не йому.
     Але вже ніяк не можна цього зробити з "Бояринею". Тут безпосередній удар Лесі Українки в лице самій Москві. Від першої до останньої сцени цієї драми Леся Українка називає і ганьбить саме Москву. І хоч ця драма написана в 1910 році, проте вона особливо правдиво змальовує сьогоднішню Москву. Ось саме тому цей твір "пролетарської революціонерки", "передовички соціялізму" і т. п., як називає її Москва, не міг появитися у повному виданні її творів навіть 50 років після її смерти. Підкреслюючи ганебність московської "культурної революції", цей злочинний в історії культури факт, спробуємо коротко з'ясувати ідейно-моральний і політичний зміст "Боярині" Лесі Українки.
     Почнемо фраґментом політичної дискусії між двома персонажами цієї драматичної поеми. До дому значного козацького старшини Олекси Перебійного загостив молодий парубок Степан у московському боярському вбранні. Степан - з походження українець, у цьому домі його радо вітають, убачаючи в ньому майбутнього свого зятя - в Перебійних є дочка Оксана. Іншої думки про Степана - Іван, молодий козак, син Перебійного. [649]
     Він ненавидить рабство і вислужництво Москві; сучасні яничари назвали б його сьогодні "буржуазним націоналістом". В дискусії боярин Степан намагається виправдати опортунізм свого батька. Він каже:

              "Нема при чім нам жити на Вкраїні.
              Самі здорові знаєте, - садибу
              сплюндровано було нам до цеглини ще
              за Виговщини. Були ми з роду не дуже
              маєтні, а тоді й ті невеликі добра
              утеряли.
              Поки чогось добувся на Москві,
              мій батько тяжко бідував із нами.
              На раді Переяславській мій батько,
              подавши слово за Москву, додержав
              те слово вірне.
              Іван: Мав кому держати!
              Лихий їх спокусив давати слово!"

     Дискусія з гостем загострюється і її пробує злагіднити батько Івана.

     "Перебійний: Тоді ще, сину, надвоє гадалось,
              ніхто не знав, як справа обернеться...
              а потім... присягу не кожне зрадить...
              Іван (іронічно): Та певне! Краще зрадити Україну!
              Степан (спалахнув, але стримався):
              Не зраджував України мій батько!
              Він їй служив з-під царської руки
              не гірш, ніж вороги його служили
              з-під польської корони. Іван: Та звичайне,
              однаково, чиї лизати п'яти,
              чи лядські, чи московські!..."

     Дискусеія за гостинним столом уже розгорілася і батько пробує стримати агресивність сина, спрямовану проти Степана - жениха-боярина. Але Іван невгамований, далі лає "яничара-боярина".

     "Іван: Батьку!
              Що там замазувать! Кажімо правду!
              Се річ не власна., се громадська справа!
              Якби таких було між нами менше,
              що, дома чесний статок протесавши,
              понадились на соболі московські,
              та руки простягнули до тієї
              "казни", як кажуть москалі..." [650]

     Тут уже й мати Івана не витримала - "сіпає сина за полу", щоб гостя-жениха не ображав. А гість ще раз пробує захищати батьків опортунізм чи зраду:

     "Степан: Не задля соболів, не для казни
              подався на Москву небіжчик батько!
              Чужим панам служити в ріднім краю
              він не хотів, волів вже на чужині
              служити рідній вірі, помагати хоч
              здалека пригнобленим братам, єднаючи
              для них цареву ласку. Старий він був
              обстоювати збройно за честь України...
     Іван: Ти ж молодий, -
                 чому ж ти не підіймеш тої зброї, що
                 батькові з старечих рук упала?"

     В цій дискусії Леся Українка показала нам двох типів: Івана - молодого козака-самостійника, чи інакше - "буржуазного націоналіста", що рішуче твердить, за словами Івана Франка, що не час ні москалеві, ні ляхові служить; Степана, що вже примирився з режимом і рабством та захищає опортунізм, іншими словами - сучасного "прогресиста". Захищаючи свій опортунізм, він навіть покликається на історію "Каїна і Авеля", словом - він "гуманіст". Послухаймо, що він відповів Іванові, чому не візьме з батькових рук зброї і не виступить протії Москви?
     "Степан: Як поясню тобі?.. Коли ще змалку навчав мене з письма святого батько, то він мені казав напам'ять вивчить про Каїна та Авеля. "Мій сину, а не з тьмяним, не тремтячи мов Каїн, небесному Отцеві одповісти, коли тебе спитає: "де твій брат?" мовляв, пильнуй, щоб міг ти з ясним оком, А як же можу я на Україні здіймати зброю так, щоб не діткнути ніколи нею брата?... І невже мушкет і шабля мають більше сили та чести, ніж перо та щире слово? Ні, учено мене, що се не так!"
     Ось яку "розумну" відповідь дав Степан Іванові в обороні рабства. Іванові ж не дали продовжувати дискусії, перервали батьки, що в Степані бачили свого майбутнього зятя. Справді, Оксана, дочка козака, стала жінкою Степана-боярина. І розпо-[651] чата в хаті козака Перебійного дискусія продовжується уже не па словах, а в самій драматичній дії, в самих подіях із життя "Боярині" (Оксани) в Москві.
     Така сама дискусія могла б відбутися і сьогодні за якимсь "круглим столом". Якийсь сьогоднішній "боярин" може теж покликатися на "Каїна і Авеля" уже в більш модерній формі "проґресизму" і служити Москві за "самообдурену совість", щоб шляхом "реалітетів" добиватися полегші перш за все для себе самого, а потім і для "меншого брата", "обдуреного буржуазними націоналістами", в ім'я братерства і марксівського універсалізму й космополітизму (замість перестарілої для "проґресистів" історії про Каїна і Авеля). Тут можна покористуватися ще й "єдинокровністю старших і молодших братів", навіть і авторитетом Риму, який - мовляв - також шукає шляхів до порозуміння...
     Драма ж "Бояриня" Лесі Українки глибоко розкриває істоту яничарства і рабства. Ідеологія хороброго козака Івана - це ж ідеологія Лесі Українки, доказом чого е ціла дальша дія, ціла драма "Бояриня". Саме тому Москва засудила цю драму і усунула її порядком "культурної революції". Далі побачимо, як Леся Українка безпощадно розбиває всі ілюзії і самозабріханість тодішнього "реалітетника" Степана.
     Степан переїхав із своєю дружиною, Оксаною, до Москви і це дає нагоду Лесі Українці повністю виявити непримиренні різниці між Москвою і Україною як у національно-культурних звичаях, так і в етично-моральних та ідейних поглядах. Нас, безперечно, перш за все цікавлять політичні події.
     І ось до Степана, що й сам походить із козацького роду, приїхав у Москву гість, точніше - вістун з України. Він пробує намовити Степана вжити своїх впливів для захисту своїх земляків в Україні, бо ж Степан, буцімто, для цього й служить цареві. Розгортається ось яка картина:

     "Степан (уводить гостя-козака):
            Ось тута поговорим, пане-брате, бо знаєш, там... тут буде
            захисніше.
     (Оглядає сіни через двері, потім замикає двері на замок. Сідає з гостем далі від дверей. Розмова ведеться неголосно).
            Великі чиняться там кривди, кажеш?
     Гість: Та там такі напасті, що крий Боже!
            І просвітку нікому не дають
     Московські посіпаки! Все нам в очі тією присягою тичуть... 652
     Степан: Правда,
            що присяга таки велика річ.
     Гість (голосніше):
            Чому ж вони самі забули Бога?
     Степан: Помалу, пане-брате, що підслуха
            якийсь слуга.
     Гість: Та правда... я й забув...
            (Тихше) Ми присяги не хочемо ламати,
            але нехай же цар нас оборонить від тої галичі.
     Степан: То трудна справа.
            Адже когось він там держати мусить для
            нагляду, а всі ті воєводи один від одного не ліпші. Звісно, за ними й інші всі порозпускались...
     Гість: Послав би цар з українців кого,
            в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти, що
            здавна і цареві служать вірне, і рідний
            звичай вміють шанувати.
     Степан: Нас не пошлють...
     Гість: Чому?
     Степан: Бо нам не вірять.
     Гість: Отак! та ви ж тут наче в ласці!
     Степан: То тут на очах, а з очей спустити
            нас на довго не зважаться. Так, часом не
            надовго послати, посилають, і не самих, а
            вкупі з москалями... Щоб воєводами
            настановити, того не буде й зроду!
     Гість: Не здивуйте ж,
               що ми відкинемось до Дорошенка!
     Степан (робить рух рукою, мов хоче затулити гостеві уста): Крий Боже, пане-брате, що ти кажеш?
     Гість (схаменувшись):
            Та часом зірветься з досади слово...
            Найгірше, пане-брате, догаряє оте, що
            ;нам не вірять... Мій свояк Чорненко,
            знаєш?
            (Степан потакує головою) Так
            був уклепався, що ледве-ледве
            вирвався з душею![652]
     Степан: Чорненко? Він, здається, з найвірніших
            царевих приятелів.
     Гість: То-то й ба!
            А хтось там наклепав при воєводі, що ніби
            він послав у Чигирин листа якогось. От
            було біди! Що жінка плакала, в ногах
            валялась у воєводи...
     Степан гірко всміхнувшись): Є прислів'я брате:
            "Москва сльозам не вірить!"
     Гість: Щира правда!
            Проте знайшлись такі, що помогли...
     Степан: Се хто ж?
     Гість: Побрязкачі".
     Тодішніх "побрязкачів" сьогодні називаємо "яничарами"; ця назва прийнялась в Україні, де яничари розплодились цілою хмарою, бо ж сьогодні - доба масовости. Все, що колись ще за московського царя відбувалося індивідуально чи виїмково - тепер має масовий характер. Також і технічні знаряддя яничарів сьогодні вдосконалені. Вже й самі "реалітетники" не спроможні заперечити існування тих "яничарів", бо ж маємо авторитетне підтвердження Івана Дзюби:
     "В той час, як один "добрий чоловік" у Кремлі офіційно розділив усю творчу інтеліґенцію на "чистих" та "нечистих", і на виконання цього зловісного жарту літературні яничари кинулися уточняти списки: кого в рай, кого в пекло, - В. Симоненко пише вірш "Покара" - про щастя бути вигнаним з раю".
     Яничари в українському народі були й будуть так довго, як довго існує і буде існувати українська визвольна боротьба, аж врешті ( за словами В. Симоненка, діждуться "зсуканої петлі", яка чекає їх із рук розгніваного народу. А покищо вони сповняють свою ганебну ролю на службі "атєчєства чужого". Безсмертну характеристику дає їм знову ж таки Іван Дзюба:
     "І тут на перешкоді стоїть величезна й тупа сила інертности, збайдужіння й громадської деморалізації, народжених добою Сталіна і живлених сьогодні, з одного боку - безпробудним фарисейством, а з другого боку - тим мелодраматичним скепсисом, у який залюбки і "вишукано" тікають від тяжкого громадського обов'язку, тікають із лінощів, зі страху, і при сліпоті; жалюгідним скепсисом мудруючого раба, який хоче сам себе обдурити і вдає, буцімто, так захоплений грою в парадокси, що й не помічає ярма на шиї...". [654]
     Леся Українка саме примушувала самообдуреного раба помітити не тільки своє ярмо на шиї, а й свою зраду рідного народу.      Звичайно, московські большевики в таких випадках вдають, що це стосується до часів царської Москви, а сьогодні, мовляв, нові володарі Кремлю - просто "білі янголи" з раю, що принесли світові "мир", "волю" і "братолюбіє"... Леся Українка геніяльно розкрила кожну Москву і її характеристика аж надто яскраво стосується і до сучасної большевицької Москви. І хоч Москва сьогодні вже свідома того, що вона не може викреслити з історії Шевченкового "Сну", проте пробує викреслити "Бояриню" Лесі Українки. Вона добре знає, що це твір "буржуазно-націоналістичний", себто самостійницький, протимосковський. Московські большевики можуть "простити" Лесі Українці різні "ідеологічні помилки", тільки не її характеристику Москви, яку вона дала у своєму пророчому прозрінні.
     Степан-боярин, вірний підданий московського царя, навіть у своїй хаті не може вільно говорити з гостем, бо боїться своєї тіні. Москва висилає в Україну когось з українців тільки під суворим контролем, як ось тепер бригаду Колосової за кордон. І "Москва сльозам не вірить", для цього тепер є заховані в кишенях мікрофони, навіть тоді, коли вдають, що говорять із кимсь "у чотири очі". Сучасні закордонні "реалітетники" ще не відчули цього на власній шкірі, тому й драма Лесі Українки ще нічого не навчила їх.
     З невблаганним реалізмом української історії Леся Українка доводить конфлікт у "Боярині" до логічного завершення.
     В Україну не можна вислати листа, не можна передати хоругви для церковного братства, не можна допомогти навіть грішми своїй родині в наглому випадку, бо "вони там накладають із Дорошенком", за словами Степана-боярина. Це діялось за царя, потім за Сталіна і Хрущова, це саме діється і тепер, за Брежнєва-Шелєпіна.
     Багато треба було фактів і часу, щоб Степан-боярин побачив своє рабство і зненавидів його разом із самим собою. Його улюблена дружина Оксана-бояриня, єдина його надія і розрада в житті, в'яне як українська квітка в сибірській тайзі. Зближається її смерть і вона лишає Степанові свій заповіт...      І тут маємо картину неперевершеного, в ідейно-моральній силі, священного героїзму - фінал драми, в якому Леся Українка дає відповідь на найважливіші питання і сумніви Степана, а частинно і його дружини Оксани: це питання героїчного обов'язку супроти Батьківщини... [655] Оксана вмирає. Вона задивлена в заходяче сонце і мріє побачити ще Україну, де "світить там ясніше як тута сонце". Щоб привернути їй надії, Степан обіцяє поїхати з нею до батьків в Україну, де вона оживе й одужає:

     "Степан: Не журись Оксано,
            Ось хутко знову побачим, як там світять
            і сонечко і місяць на Вкраїні. Оксана:
            Се-ж як? Хіба умру? Тоді запевне
            душа полине... Степан:
            Бог з тобою, люба!
            Чи ж я би про таке тобі казав?
            Надумав я поїхати з тобою
            в гостину до твоїх. Оксана
            (іронігно): Велике діло,
            що ти надумав! Цар думки відверне.
     Степан: Цар пустить. Вже ж тепера на Україні
            утихомирилося.
            Оксана (гостро): Як ти кажеш?
            Утихомирилось? Зломилась воля,
            Україна лягла Москві під ноги,
            у се мир по-твоєму - ота руїна?
            Отак і я утихомирюсь хутко
            в труні.
     Степан: Ти оживеш на Україні.
            Москва ж не може заступити сонця,
            зв'ялити гаю рідного, зсушити
            річок веселих. Оксана (понуро,
            уперто): Годі, не кажи.
            Нікуди я тепера не поїду.
     Степан : Чому ж ? Оксана : Не хочу.
     Степан: Що се ти, Оксано?
            Мені аж дивно! Що се ти говориш?
            Оксана (розпалившись, підводиться):
            А я дивую, ти з яким лицем
            збираєшся з'явитись на Вкраїні!
            Сидів-сидів у запічку московськім,
            поки лилася кров, поки змагання
            велося за життя там на Україні, -
            тепер, як "втихомирилось", ти їдеш того
            ясного сонця заживати, що не дістали
            руки загребущі, та гаєм недопаленим
            втішатись. [656]
            На пожарищі хочеш подивитись, чи
            там широко розлилися ріки від сліз
            а крови?...
     Степан: Ти тепер картаєш...
            А як сама мені колись казала,
            що ти прийняти можеш тільки руку
            від крови чисту?
            Оксана: Правда, я казала...
            Ми варті одне одного. Боялись
            розливу крови, і татар, і диби,
            і кровоприсяги й шпигунів московських,
            а тілько не подумали, що буде,
            як все утихомириться... Степане,
            дай руку!
     Степан: Се навіщо? Оксана: Ти не
            хочеш? Степан: Ні, чом же (дає руку Оксані).
            Оксана (дивиться на свою і Степанову руки):
            От, здається, руки чисті,
            проте все мариться, що їх покрила
            не кров, а так... немов якась іржа...
            як на старих шаблях буває, знаєш?
            (Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше, млявіше, з перервами)
            У батечка була така шаблюка... вони
            її закинули... ми з братом
            знайшли... в війну побавитись хотіли...
            не витягли... до піхви прикипіла...
            заржавіла... Отак і ми з тобою...
            рослись, мов шабля з піхвою... навіки...
            обоє ржаві... Степан: Ти, Оксано, вмієш
            зарізати словами без ножа.
     Оксана: Та тільки ж се я вмію, більш нічого.
               Що-небудь же і я повинна вміти...
               (Мовчання)
     Заржавіла душа - оце отой найбільший докір, що його може кинути улюблена дружина своєму чоловікові, вмираючи: ми "обоє ржаві". Аж тут Степан заломився, він признається, що його справді душила "страшна змора", що він справді ніс "невидимі кайдани" і щасливішими були ті, хто хоч хвилину щастя зазнав у боротьбі. Так закінчилася дискусія, яку почав був буйний, молодий козак Іван, брат Оксани, в першій дії. Отой [657]