Праці про Лесю Українку
(перша, друга й третя)

"УБИЙ, НЕ ЗДАМСЯ!"
(Ідеологічна стаття)

               "У батечка була така шаблюка... Вони її
               покинули... ми з братом знайшли... в війну
               побавитись хотіли... не витягли... до піхви
               прикипіла... заржавіла... Отак і ми з тобою...
                 зрослись, мов шабля з піхвою... навіки..."

     Леся Українка відкриває, що не тільки меч у піхві ржавіє, але ржавіють душі, немов козацька шабля, закинута десь на стриху.
                 "Заржавілі душі!
      Степан: "Ти, Оксано, вмієш зарізати словами без ножа.""
     Безжалісно ріже без ножа Леся Українка своїх рідних братів, кидає їм цей жорстокий, образливий, але правдивий виклик:
                 "Ви є заржавілі душі!" *
     Ініціятива Зборів СУБ-у для торжественного відсвятку-вання 100-літньої річниці з дня народження Лесі Українки збіглася з ініціятивою Канадської УВАН у тому самому напрямі.
     Президент Канадського УВАН проф. д-р Ярослав Руд-ницький уже чином здійснив цю ініціятиву своїми доповідями на Міжнародньому З'їзді Літературознавців у Бордо та відкриттям Академічного Року, присвяченого Лесі Українці з ра-мени Европейської УВАН. Інавґурація добра й авторитетна.
     Наша громада, звикла до того роду святкувань і відмічень, могла б подумати, що це ще одне з чергових. Ще одне, яке відбудемо достойно і святково, як велику імпрезу української культури й духовости. Напевно вона добре й діловито відгукнеться, постануть комітети й відбудуться за встановленою вже традицією високого рівня академії. [659]
     Але для ініціяторів цілого року, присвяченого Лесі Українці, не в тому справа. Рік Лесі Українки - це не тільки літературне чи культурно-національне свято. Це бойова акція під наказом найважливіших завдань нашої визвольної боротьби.
     Є в житті і творчості Лесі сила й висота ідеалістичного героїзму, які потверджені і здійснені цілістю її життя, які стають наказом дня, наказом сьогодні у краю й на еміґрації. Що більше, передова фаланга лицарів волі й суверенности нації уже її здійснює у краю.
     Це її безсмертний клич, кинений у вічі катові: "УБИЙ, НЕ ЗДАМСЯ!"
     Починаємо розуміти, що є така духова сила, перед якою ворог мусить скапітулювати. Він сильний тільки так довго, як довго в душі його жертви панує страх за своє марне життя, як довго цей страх дає йому силу і владу над його рабом. Коли Шевченко кликав своїм "Заповітом" "кайдани порвіте!", то він вірив у дійсне повстання після його смерти. Він передсказував нам не поетичне натхнення, ані не символічну метафору, але мав на увазі дійсний зрив із дійсним ламанням і рванням вікових кайданів. Справді, маси селянства, що були на його похороні, так його розуміли. Не загорілася тільки іскра спалаху, якої боявся царат. Проголошено знесення кріпацтва, яке мало втихомирити ці буревійні і грізні настрої. Треба було "Братерства Тарасівців", щоб визволилися вони від страху у власній душі. Є зворушливі описи тієї духової волі й того незрівняного щастя, яке запанувало в їх душі тоді, коли вони, визволившися від страху, заглянули відважно в лице смерти і... дивне диво... відчули дійсність безсмертности своєї душі й духа народу. Немов вогонь розгорівся в серці. Мов діти вони цілувалися так, як цілували дослівно брат брата й було в них велике свято. Так виразно описує це свято визволення від страху смерти їх натхнення славний, хоч іще мало відомий, Іван Липа.
     Отже, це є та сила, що давала перевагу над ворогом кожній великій і святій справі в історії людства. Я потребував би томів, щоб це показати. Але правда стає самозрозумілою, коли її відчути серцем. В історії Визвольних Змагань маємо багато безсмертних прикладів цього святого вогню, який горів у душах отих бійців, що я їх назвав гордим словом Лицарів Монсальвату.
     Скінчився вже тої час, коли боязливі і прогрижені гнил-[660] лю опортуністи пробували нас учити, що це жертви для жертви й що вона даремна. Що більше, ці .зухвалі деґенерати почали навіть обвинувачувати тодішній провід, мовляв, він злочинно вислав на смерть стільки то синів України. Краще було б, щоб члени проводу сиділи в запічку й заждали поки їх визволять ангели альянтів на чотиримоторових літаках, які в той час були останнім чудом техніки. Від того часу винайшли люди і швидші від звуку "Фантоми", але на визволення цими "Фантомами" доведеться ще довго ждати в запічку колгоспному рабові, в холодному на цей час запічку, обгортаючи ноги ганчір'ям. Чи, може, тепліше робітникові в місті в довгих чергах за хлібом? Правда, він може загрітися, бігаючи від хвостика до хвостика, але рабом залишається.
     Леся Українка має для них прекрасне слово. Заржавілі душі!
     Отак якби меч, яким бавилися діти, знайшовши його на стриху, прикипів до піхви й не можна від іржі навіть витягнути його на світло, отак... заржавіли наші душі, - кажуть герої Лесі в "Боярині".
     Заржавілі душі! Оце є той клич, що його треба сміливо кинути як образу у вічі цілій еміґрації, чи напевно більшій її частині. Заржавілі душі, які говорять іще про самостійність і суверенність, але якось так тужливо, як про нездійсниму мрію за синіми хмарами, як сказав хтось до мене на згадку про самостійність і суверенність української культури. Я ж говорив тоді тільки про культуру! Заржавілі душі!
     І той голос, той клич "Убий, не здамся!" доходить до нас з України. Приносить його легіт вітру з Мордовії, якимись не-збагненими дорогами вбиває він гординю ворога, й чудом чуємо той голос навіть із глухих казематів Володимирської тюрми. В'язниця Шевченка, дозволю собі ствердити, була готелем першої кляси, в порівнянні з модерними казематами. Я не зменшую тим духової величі цього Титана визволення, до якого Духа молюся, але голий факт, що кинення ворогові у вічі оцього клича "Убий, не здамся!" - це не менший героїзм від того, що до нього саме накликував сам Тарас Безсмертний.
     Але вже Леся Українка розуміла його, як невідкличне завдання її днів, і саме тому й саме тоді написала свою драму п. з. "Бояриня".
     Москва, яка своїм звичаєм привласнює після смерти писання її ворогів, щоб таким піднесенням на п'єдесталь притупи-[661] ти вістря їх революційного заклику, пробувала зробити це з Лесею Українкою. Видала її твори й назвала декілька благонадійних установ її вповні неблагонадійним іменем. Видала, але не відважилася видати "Боярині".
     Як же це? Чейже "Бояриня" відноситься до часів гетьмана Дорошенка, до давньої, бо вже трисотлітньої історії? Боротьба велася проти царату. Як же ж це? Після трьох сот років тріюмфу т. зв. "возз'єднання" Кремль боїться опису подій із-пе-ред такої самої кількости років.
     Страшна є сила Лесиного "Не здамся". Вона безстрашно й без надії на друк у царських умовинах пише цю драму, щоб показати правдиву Москву. Її вислужник не може голосно говорити у своїм власнім домі, бо боїться... своєї власної служби. Он як! Боярин боїться своєї власної служби і стін своєї кімнати. Сьогоднішні "бояри", чи пак яничари, теж бояться... мікрофонів.
     І всю ту зловіщу сіть страху й забріхання, лукавства, обдурювання, зради, посіяного недовір'я брата до брата прориває у тріюмфі оцей єдиний дійсний і безсмертний клич: "У-бий, не здамся!".
     Ми чули його в Симоненка. Ми чуємо його в писаннях живих письменників, ми чуємо в цілій захалявній літературі.
     Не забудьмо, що слово "захалявна література" походить від солдатських чобіт самого Тараса Шевченка. Це там він ховав двадцять сім зшитків свого слова, яким ми живемо досьо-годні.
     Чи ж би? Живемо? Чи я не збрехав, пробачте за слово?
     Чи ми читали, що треба сталити обух? Що треба вже гострити сокиру. Чи ми не читали його "міту" про сокиру? Ми, що лаємо УПА за її "жертву для жертви"? Ми, що ждемо на "відповідний час" або по-вченому на сприятливу коньюнктуру реалітетника (шановного складача прошу добре написати ор-тографію цього вченого слова "коньюнктуру").
     Леся Українка вчила нас погорджувати й ненавидіти рабство. Рабство в усіх видах. Явне й духове. Її герой буде молитися "Прометеєві", щоб не вживати слова "раб". Того Титана, що творить нову людину, над якою не має влади ніякий тиран чи злочинець.
     У чому ж таємниця сили Титана Прометея? [662]
     А в тому, бо він знає про те, що він Безсмертний, Отже, ніяка сила не зможе його зламати. Загляньмо до ориґіналу трагедії Айсхіля. В сьогоднішніх поетів захалявної літератури не-однопипоію, замість Титана, стрічаємо слово "НАРІД".
     Цей український нарід є тим безсмертним Титаном, якого не зламає й не знищить ніякий деспот, ані тиран.
     "Мій нарід є, мій нарід був і буде" - звучить промстейська заява Симоненка. Я чую цей голос у численних місцях української поезії сьогодні.
     Це голос Лесі Українки, який пояснює нам оце чудо молодої ґенерації в Україні.
     Хоч писала Леся про Єгипет, чи про Грецію, чи про американську пущу, де гуртувалися біженці від гніту й затиску, чи про Палестину часів Христа, чи про римські катакомби, то все думала вона й писала про визволення України.
     Чи друкували "Бояриню", чи ні, то все одно її голос лунає навіть із її обкроєних творів. Він же в кожному подиху її натхнення. І якже сильно в її "Кассандрі", "Орґії", чи у споконвічному шумі її найріднішої "Лісової пісні".
     От чому цей рік Лесі не буде тільки традиційним святкуванням великої поетеси, але роком духового гартування, роком духового переродження заржавілих душ. А нікуди правди діти, що ця іржа таки закралася в наші душі.
     От чому Рада СУБ-у на останньому засіданні ухвалили ще в цьому році видати "Бояриню" Лесі Українки, а далі й інші її твори.

ПЕРЕКЛАДИ ГИМНІВ РИҐВЕДИ І ДУХОВИЙ СВІТ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
( Порівняльно-літературознавча студія)
Вперше в українській літературі

     Знайомість із літературою старинної Індії відіграла і далі ще відіграє велику ролю у формуванні численних ідей і ідеологій Західнього світу зокрема в літературі і філософській думці. Слід ствердити нову добу в історії європейської духо-вости саме під впливом цього знайомства. Воно припадає на кінець 18-го та ціле 19-е століття. Цей рух був пов'язаний сильно із романтизмом, хоч саме цей зв'язок вимагає ще глибших порівняльних дослідів. Тут вистачить згадати братів Шлєґелів [663] і самого Ґете в німецькій літературі та великого титана людської мислі, яким був Артур Шопенгауер. Він твердив, що "Упанішади" були розрадою його життя і будуть розрадою його сме-рти. Була це в нього настільна книжка, дуже недосконалі переклади французького ученого Анкетіля Дюперона на латинську мову.
     Цей же Анкетіль Дюперон відкрив і переклав уперше священні книги Зороаштріянців, це є "Авесту", яку з небезпекою життя і пречисленними пригодами привіз із Індії. Вистачить мабуть згадати, що це саме в тій книзі, себто в його перекладах "Авести" стрічаємо в Европі вперше слово "арійський" і "арієць". Відомо, що це не саме слово, але цілий комлекс понять і ідеології, які відіграли важливий вплив на формування релігійно-філософської думки 19-го століття.
     Знайомість із Гимнами Риґведи надходить дещо пізніше, бо аж у половині і другій частині 19-го століття. Монументальне шеститомове видання цього архитвору індо-арійської думки й віри разом із коментарем Саяни кладе основу під наукове вивчення і дослідження цього пам'ятника, яке ще далеко не закінчене.
     Жалюгідне перекручення розуміння слова "арійський" як "німецько-ґерманський" з боку Гітлера сильно послабило зацікавлення учених тим предметом після другої світової війни.
     Разом із проголошенням свого монументального видання, той самий Макс Мюлер у своїй славній доповіді у Лідсі кладе основи для порівняльного релігієзнавства як науки, яка згідно із його переконанням змінить історію цілого світу.
     Щоправда вже Анкетіль Дюперон у коментарях до свого видання Авести сягнув глибоко до порівняння чи впливів орієнтальної мудрості на християнізм, але поза кругом висококваліфікованих спеціялістів ці піонерські намагання залишилися забутими. На українську літературу й духовість цей твір мав вплив через "Слов'янську Мітологію" Миколи Костомарова. Костомаров познайомився з цим твором через його німецький переклад Кльойкера, який він наводить вже на перших сторінках своєї основоположної праці. Тут доводиться мені пригадати моїм читачам уже відмічений мною факт, що цей твір Костомарова був спалений церковно-царською цензурою і - не знаю, скільки примірників залишилося на світі. Один напевно у Британській Бібліотеці.[664]
     Про старосанскритську літературу Існує ціла величезна гора праць в усіх мовах Західньої Европи, в тому об'ємі студії і переклади ,,Гимнів Риґведи". Тут надуживаю довірености читача, який справді мусить мені повірити, що це таки справді ціла гора.
     Стрічаємо відгуки цього велетенського руху і в українській літературі. Крім згаданого вгорі Костомарова, Франко був обзнайомлений із деякими течіями цього річища із виразними слідами і засвідченнями в самій його літературній творчості та наукових працях. Зокрема важливою є тут його глибока дослідницька праця про "Варлаама і Йоасафа", що являє собою християнську травестію буддійської теми. Українська література може бути гордою, бо саме в ній стрічаємо о-дин із дуже вчасних перекладів цього твору, який кружляй по Европі.
     Про шляхи, якими мотиви індійських байок дісталися до його популярного "Лиса Микити" написав я окрему працю друковану у "Визвольному Шляху" з нагоди 50-ліття його смерти.
     Якщо йдеться про переклади із санскриту то слід було б тут відмітити декілька творів перекладених Хоткевичем і Ріт-тером. Це вже 20-те століття, коли європейська орієнталістика зібрала преобильне жниво.
     В ділянці орієнталістики ми можемо з гордістю відмітити справді титанічної міри ученого, яким був Агатангел Кримський. Це сучасник Лесі, її приятель, з яким вона листувалася у важливих питаннях творчости, а зокрема у справі ідеології її твору "В катакомбах". Однак Кримський займався вивчанням Близького і Середнього Сходу. В наукових кругах Ев-ропи, я стрінувся і засвідчую величезну пошану, яку для праці Агатангела Кримського мають польські і західньо-европей-ські учені.
     Про розміри впливу сходознавства, а зокрема старосанс-критської літератури на Европу, я писав в окремій праці під заголовком "Ренесанс панарійської мислі".
     Всі ці міркування і завваги вказують на важливість вивчення і засвоєння отих високих веж арійського духа і віри, що ними є Риґведа й Авеста.
     Саме тому переклади Лесі декількох гимнів Риґведи заслуговують на дбайливу увагу. І то не тільки тому, що це перші і досить вчасні переклади цих гимнів в українській літературі, але перш за все тому, що знайомість із світом історії, [665]
культури і релігії Сходу мала - як виявиться - величезний вплив на саму її творчість. Вважаємо Лесю Українку славною передвісницею отого руху, що я його проголосив як ренесанс панарійської думки.
     Якби одним словом довелося мені підсумувати всі мої студії до питання і боротьби за світогляд і ідеологію Лесі, то я мусив би ужити добре відомого окреслення для великих і вільних духів:
     Леся Українка була ІЛЮМІНАТОЮ, себто "ПРОСВІТЛЕНОЮ".
     Духова просвітленість Лесі Українки, високе окреслення провідних духів історії людства має виїмкове значення для зрозуміння усієї творчости Лесі, для сучасної а ще більше для майбутньої історії духовности й культури цілої нації і тому заслуговує на доглибне вивчення.
     Переклади Гимнів РИҐВЕДИ Лесі Українки були написані вперше як частина, а саме ілюстративна частина її підручника "Стародавньої історії східних народів".
     Манускрипт цієї історії має дату 1890 р. Вона появилася друком у бурхливий час 1918 р. в Катеринославі заходами її сестри Ольги Косач-Кривинюк. Ця обставина, що книжка була друкована у вогнях революції, заважила на її долі так, що практично це рідкісне видання є зовсім недоступне для дослідників не тільки на Заході, але й у Краю вона належить до найбільше рідкісних "білих круків".
     Під кінець життя, як довідаємося далі, Леся відредагувала первісний текст цих перекладів і в такому виді він був о-голошений у виданнях її творів, а зокрема в найновішому де-сятитомнику "Твори в десяти томах", том другий, Київ 1963, ст. 291-299.
     Видаючи журнал "Орден" у Авґсбурзі в роках 1945-46, я довідався, що тексти цих перекладів мають на руках високо-шановані сестри Лесі, Ольга і Ізидора, які в той час перебували в таборі Сомекасерне. Вони ласкаво погодилися дати нам текст цих перекладів для друку в журналі. Сестри Лесі знали про мої переклади із "Риґведи" оголошені в цьому ж журналі та у збірці віршів "Повстань Перуне", як теж про мої досліди і праці в ділянці санскритології і це викликало їх довір'я, щоб передати до друку ці цінні скарби у надто на той час скромному, цикло-стилевому виданні "Ордену". Для мене це була велика радість, бо переклади стали прикрасою і гордістю піонерського видан-[666] ня, А була це "доба циклостилю" в літературному житті еміграції того часу.
     В таборі Сомекасерне не було ані тексту Риґведи, ані Іншого критичного матеріялу для провірки тексту чи звірення його з оригіналами. Однак вже тоді я набрав певности, просто із самого їх читання і мого знайомства із Риґведою, що це не є переклади, але свобідна композиція, як мені здавалося, на основі декількох перекладів на європейські мови. Я вирішив не ждати на "кращий час" для дослідів і критично-літературних завваг та з радістю друкував вибір цих доручених мені текстів, Будь що будь, вони вже самі собою засвідчували любовне відношення Лесі до престаровинних Гимнів Риґведи і я радів, що вже Леся високо цінила ці гимни і намагалася їх пізнання здо-бути та поширити серед народу.
     Я завважив теж змісця те, що я назвав тенденцією до популяризації і цій тенденції приписав наявні в перекладах пропуски тих мітологічних і ритуалістичних реалій, якими ряс-ніготь оригінали гимнів. Але саме в такому виді вони ближчі для негайного зрозуміння їх основного змісту, для відчуття їх первісно-потужньої поетичної сили й висоти лету її крилатих творців-поетів і віщунів рівночасно.
     Проте нездійснені в той час текстологічні досліди перекладів Лесі мучили мене часто як довг супроти неї, а ще більше супроти української історії орієнталістики. Моєю пра-цею про "Лиса Микиту" Франка та ось цією студією пробую цей довг, як то кажуть, малими "ратами" сплатити.
     Першим питанням мого досліду було знайти ориґінали цих західньо-европейських перекладів Риґведи, які послужили основою для вільної композиції Лесі. Тут я "у себе дома" і з легкістю далося мені ствердити, які переклади Риґведи були видані друком у часах творчости Лесі Українки.
     Для ясности наведу їх повні заголовки:
     А. Langlois, Rigveda ou Livre des hymnes 4 Vols., Paris, 1848-51.
     H. G. Grassman, Rig Veda ubersetzt, 1876 etc., 1876 е1;с.
     A. L. Ludwig, Der Rigveda, Deutsch mit Commentar etc., 1876-88. Моє власне враження, що маємо тут до діла із композицією на основі декількох перекладів, було ще скріплене завва-гою редакції у десятитомнику творів Лесі до цієї справи:
Том 2-ий, ст. 365: [667]
     "Перекладаючи, поетеса користувалася німецькими та французькими перекладами гимнів "Риґведи".
     Отже, така була загальна опінія дослідників творчости Лесі необоснована дійсними дослідами.
     І саме в час дослідів і провірки тексту Лесі із відомими на той час перекладами у французькій і німецькій мові виявили дивний факт:
     У своїх перекладах Леся не спиралася на жодний із названих текстів. Всі вони надто далекі від її перекладу. Ще можливо й умовно найближчим виявився найбільше поетичний і найвільніший переклад Лянґлюа. Але й у цьому випадку виявляються зовсім послідовно проведені пропуски усього матерія-лу навантаженого чи то суто-мітологічним чи ритуалістичним змістом. Але й тут не давала мені спокою обставина, що скорочено було цілі частини гимнів. Вибір матеріялу із гимнів характеризується саме поетичною частиною змісту і то тією поетичною частиною, яка стається зрозуміла без пояснень "реалій" історичного чи обрядово-жертовного змісту. Та частина поезії, де міт межує із поетичним образом і метафорою, чи поетичною персоніфікацією природи. Отже все те, що було б зрозуміле для кожної поетичної душі, а зокрема душі замилуваної у старин-ному світосприйманні наших пращурів. Було для мене зрозуміле, що Лесю притягала і зачаровувала передусім могутня сила поетичного струму Риґведи. Тією самою силою промовляла вперше Риґведа і до мене, заки я навчився її гимни в усій їх потузі саме як вияву не тільки поезії, але високої творчої думки і суцільности її віщого натхнення як вияву глибокої віри, обряду і жертви. Знайомість мітології і всієї метафізичної концепції світу Риґведи не тільки не послаблює, а навпаки скріплює повноту її поетичного вислову. Разом із тим у цьому доборі легкозрозумілого поетичного матеріялу я відчув руку глибокого і то фахового знавця цих гимнів.
     Озброєний найдосконалішим можливо апаратом для того роду дослідів у бібліотеці Британського Музею, я став перед загадкою.
     Тоді я вирішив ще раз основно провірити увесь обиль-ний біографічний матеріял, а зокрема листування Лесі й шукати там вказівки для її можливих лектур чи джерел. А пос-кільки ці переклади були зв'язані із її компіляцією, як мені здавалося, її "Стародавньої історії східних народів" то ж -природно і просто треба взятися до студії цього джерела. [668]
     І тут відкрив я не одне, але цілий комплекс джерел, які не тільки заважили на її "Історії" для сестричок написаної, над якою з легкої руки без більшої уваги проходили літературознавці, але на основу цілого її світоглядового концентру, а зокрема ідеології Прометеїзму.
     Так склалося, що в тому самому часі замріяний у постаті й студіях життєпису молодої Лесі, я відкрив простий ключ до, здавалося, трудної проблеми. Тепер усе ясно. Треба було від того й зачати. Але такі складні бувають шляхи досліду. Час не тільки не змарнований, але саме ця широка підготовка до студії дозволяє на її порівняльно-літературний і історично-культурний рівень.
     Тут дозволю собі рекомендувати моїм читачам цілість моєї праці п. з. "Про світ молодої Лесі" як пов'язаної із темою.
     Отже, до речі:
     Джерела просвітлення Лесі
     В листі до свого дядька Михайла Драгоманова, датованому 6-го грудня 1890 року із Луцька, пише Леся багато про її і її брата Михайла зацікавлення етнографією.
     їй пригадалися при цій нагоді... Гимни Риґведи.
     Вона пише так:
     "Та от ще напишіть мені, прошу, чи не знаєте, може, я-кий є переклад ведичних гимнів на французькій або німецькій мові, може б я його собі купила, бо страшно мені сподобалися тії гимни по уривках, які я знайшла в "Історії" Менара.
     Однак годі вже мені наприкрятися з тими питаннями, може Вам і часу немає на них одповідати. Але ж мені нема o кого порадитися про ці речі і, коли мама не може дати відповіді на ці питання, то я тільки у Вас її знайду."
     Бідна Леся. Бідна українська інтелігенція в 1890 році. Ніхто там не чув про Гимни Риґведи. Виявилася гостра ріжниця рівня між Лесею і її літературним оточенням на його висотах.
     Мені не вдалося знайти відповіді Драгоманова на цей її лист. Не маємо в Лондоні доступу до архівів, т. зв. "культурні зв'язки" призначені для пропаґанди диктатури і злочинів Москви, а не для кореспонденції учених із бібліотеками й архівами. Навіть книжок не приймають в дарунку і не потверджують отримання. Така безкультурність реклямується як "культурні зв'язки". Але цур їм! [669]