|
Розділ 5. СКЛАДНІ СУДЖЕННЯ
Складним судженням називається таке судження, яке складається з кількох простих суджень. Так, судження "Крадіжка є злочин" є простим, у ньому наявний один суб'єкт ("крадіжка") і один предикат ("злочин"). Судження ж "Вирок повинен бути законним і обґрунтованим" - це судження утворене з двох простих: " Вирок повинен бути законним" і " Вирок повинен бути обґрунтованим".
Складні судження утворюються з простих за допомогою логічних сполучників: "Якщо..., то...", "і", "або" та їм рівнозначних.
До складних суджень належать умовні, єднальні й розподільні судження.
Більшість норм права виражається у формі складних суджень. Наприклад: "Сторонами у цивільному праві є позивач і відповідач", "Якщо справа порушена без законних обгрунтувань, прокурор припиняє її", "Недійсна угода, яка не відповідає вимогам закону", "Напад із метою заволодіння державним чи громадським майном, пов'язаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, котра зазнала нападу, або погрози такого насилля (розбій), - карається..." тощо. Розгляньмо види таких суджень.
5.1. Умовне судження
Умовним (імплікативним) судженням називається складне судження, утворене з двох простих суджень, що перебувають у відношенні підстави і наслідку, пов'язаних за допомогою логічного сполучника "якщо..., то...". Приклади умовних суджень: "Якщо тіло нагріти, то воно розшириться", "Якщо вирок необґрунтований, то він є незаконним".
Умовне судження складається з підстави та наслідку. Та частина умовного судження, котра виражає умови існування (неіснування) якогось явища, називається підставою, а частина умовного судження, яка виражає те, що обумовлюється даною умовою, називається наслідком умовного судження. Наприклад, у судженні "Якщо тіло нагріти, то воно розширюється" підставою є "якщо тіло нагріти", а наслідком - «то воно розширюється».
Якщо підставу умовного судження позначити літерою А а наслідок - літерою В, то структура цього судження буде виражена формулою: Якщо А, то В.
Логічний сполучник "якщо..., то..." називається у математичній логіці імплікацією, а умовне судження - імплікаційним судженням. Сполучник "якщо..., то..." позначають знаком "®". Користуючись ним, можна записати структуру умовного судження формулою А®В. Читається вона: "А імплікує В", або "Якщо А, то В".
Не кожне речення, в якому наявний сполучник "якщо..., то...", є умовним судженням. Так, речення "Якщо вчора ми не знали, що С. буде грати за основний склад нашої футбольної команди, то сьогодні це всім відомо", хоч і має сполучник "якщо..., то...", не є умовним судженням, оскільки умовно-наслідкового зв'язку воно не виражає. Умовне судження може бути висловлене й без умовного сполучника "якщо..., то...", наприклад: "Хто не працює, той не їсть", "Поспішиш - людей насмішиш" тощо.
У юридичному законодавстві чимало умовних суджень виражені не сполучником "якщо..., то...", а словами "у випадку", "коли" і т. д. Частка "то" логічного сполучника "якщо..., то..." часто випущена.
Умовні судження відображають різноманітну умовну залежність одних явищ від інших. Вони відображають причинний зв'язок між явищами, послідовність чи одночасність явищ у часі, необхідне співіснування або неможливість співіснування предметів і явищ чи їхніх ознак, зв'язок засобів і мети тощо. Тому не можна підставу умовного судження розглядати завжди як причину, а наслідок - як дію цієї причини. Ці поняття не тотожні.
Умовне судження, як і будь-яке судження, може бути або істинним, або хибним.
Умовне судження є істинним, якщо воно правильно відображає умовну залежність одного явища від другого. Якщо між явищем, про яке йдеться в підставі умовного судження, і явищем, про котре ідеться в наслідку умовного судження, дійсно існує та умовна залежність, про яку йдеться в умовному судженні, то таке умовне судження є істинним, воно правильно відображає зв'язок між явищами.
Якщо ж між явищами і дійсністю немає тієї умовної залежності, про яку йдеться в умовному судженні, то таке умовне судження є хибним, воно викривляє дійсність. Так, судження "Якщо тіло нагріти, то воно розшириться" є істинним, оскільки умовна залежність між явищами (нагріванням тіла та властивістю тіла розширюватися), про яку йдеться у даному судженні, дійсно існує. А судження "Якщо тіло нагріти, то його об’єм зменшиться" хибне, оскільки тут ідеться про наявність такої умовної залежності між явищами ("нагріваних тіла" і "зменшення обсягу тіла"), яке насправді відсутнє.
Умовне судження є істинним або хибним, як у тому випадку, коли в ньому йдеться про явища, що існують у дійсності, так і в тому випадку, коли в ньому ідеться про явища, існування яких можливе в майбутньому, а також таких, про котрі ми знаємо, що вони не існують і не будуть існувати. Наприклад, умовне судження "Якби наша Земля не мала атмосфери, то життя на ній було б неможливе" істинне, воно правильно встановлює наявність умовної залежності між існуванням атмосфери і життям на Землі.
У математичній логіці істинність і хибність імплікації А-->В визначається істинністю або хибністю простих суджень, що складають імплікативне судження: підстави і наслідка (А і В). Імплікативне судження хибне тільки тоді, коли підстава (А) істинна, а наслідок (В) - хибний. В усіх інших випадках, а саме: коли підстава істинна і наслідок істинний; підстава хибна, а наслідок істинний; підстава хибна і наслідок хибний - імплікація А^В істинна.
Таблиця істинності імплікативних суджень має такий вигляд:
|
А
|
В
|
A-->B
|
|
i
|
i
|
i
|
|
x
|
i
|
i
|
|
i
|
x
|
x
|
|
x
|
x
|
i
|
Умовні судження бувають такими, що виділяють і такими, що не виділяють. Нами розглянуто умовні судження, що не виділяють. З'ясуємо тепер, що таке умовні судження, що виділяють або, як їх називають, судження еквівалентності.
Умовним судженням, що виділяє, (судженням еквівалентності) називається таке умовне судження, обидві частини якого можуть бути як підставою, так і наслідком.
Наприклад: "Якщо частини предмета є частинами одного й того ж предмета, то рельєф окремих частин збігається". Якщо наслідок цього судження зробити підставою, а підставу - наслідком, то судження лишається істинним": "Якщо рельєф окремих частин збігається, то ці частини є частинами одного й того ж предмета". Зміст судження не змінився.
Таким чином, умовне судження буде таким, що виділяє, якщо при перетворенні судження "Якщо А, то В" у судження "Якщо В, то А" воно залишається істинним.
Структуру умовного судження, що виділяє, можна записати так: А~В.
Умовне судження, що виділяє, істинне тільки у двох випадках, а саме: коли підстава й наслідок істинні і коли підстава й наслідок хибні. У двох останніх випадках, коли підстава істинна, а наслідок хибний і коли підстава хибна, а наслідок істинний, умовне судження, що виділяє хибне.
Наведемо таблицю істинності умовних суджень, що виділяють:
|
А
|
В
|
A<->B
|
|
i
|
i
|
i
|
|
x
|
i
|
x
|
|
i
|
x
|
x
|
|
x
|
x
|
i
|
5.2. Єднальні (кон’юнктивні) судження
Єднальним (кон'юнктивним) судженням називається судження, суб'єкту якого належать усі перелічені предикати.
Єднальні судження утворюються з простих за допомогою сполучника «і». Позначається цей сполучник знаком ^. Приклади кон'юнктивних суджень: «Ухвала суду має бути законною і обґрунтованою», «Об'єктом розбою є як особиста власність, так і життя, і здоров'я громадян» і т. д.
Структуру кон'юнктивного судження записують у вигляді формули S є Р1 і Р2 і P3, або А^В.
Єднальне (кон'юнктивне) судження виражає знання про те, що предмету думки належить не якась одна, а група ознак, перелічених предикатами, до того ж названі ознаки належать предмету думки одночасно. Так, об'єктом розбою є не тільки особиста власність, а й життя і здоров'я потерпілого у той же самий час.
Кон'юнктивне судження, як судження складне, є істинним лише в тому випадку, коли істинні всі судження, що його складають, і хибне тоді, коли є хибним бодай одне зі складових суджень.
Запишемо це у вигляді таблиці:
|
А
|
В
|
A^B
|
|
i
|
i
|
i
|
|
x
|
i
|
x
|
|
i
|
x
|
x
|
|
x
|
x
|
x
|
Тут А і В - прості, складові судження, а А^В - складне кон'юнктивне судження, утворене з двох простих (А і В) за допомогою єднального (кон'юнктивного) сполучника «і» (^).
Отже, складне кон'юнктивне судження (А^В) істинне лише в першому рядку, коли А і В істинні. В усіх інших трьох випадках, а саме: коли 1) А істинне, а В хибне; 2) А хибне, а В істинне і 3) коли і А, і В хибні, складне судження (А^В) хибне.
У юридичному законодавстві й правовій науці кон'юнктивні судження досить часто виражаються не тільки сполучником «і», а й іншими сполучниками і сполучними словами, такими як «але», «а», «а також», через кому тощо.
5.3. Розподільні (диз'юнктивні) судження
Розподільними (диз’юнктивними) судженнями називаються судження, утворені з простих, за допомогою поєднання їх логічним сполучником «або».
Розрізняють два види розподільних суджень: суто розподільні (судження строгої диз’юнкції) та єднально-розподільні (судження слабкої диз’юнкції).
Суто розподільним називається таке судження, в якому ознаки, виражені предикатами, виключають одне одного. Ці судження виражаються сполучником «або». Позначають цей сполучник знаком v. Наприклад: «Попереднє розслідування закінчується або припиненням справи, або відданням звинувачуваного під суд».
Структура суто розподільного судження може бути записана так: S є Р1, або Р2... або Рn, або А.v.В.
Суто розподільні судження виражають знання про те, що предмету думки може належати тільки якась із ознак, виражена предикатами, і не можуть належати всі можливі ознаки одночасно.
Суто розподільні судження будуть істинними тільки тоді, коли одне із суджень, що до нього входить, буде істинне, а решта - хибними. Якщо ж усі вихідні судження істинні або всі хибні, то й суто розподільне судження хибне.
У вигляді таблиць це записується так:
|
А
|
В
|
A.V.B
|
|
i
|
i
|
x
|
|
x
|
i
|
i
|
|
i
|
x
|
i
|
|
x
|
x
|
x
|
Тут А і В - вихідні судження, a АvВ - складне суто розподільне судження.
Отже, у двох випадках (у 2 і 3-му), складне судження строгої диз'юнкції (АvВ) є істинним, коли одне просте судження істинне, а друге хибне, і є хибним тоді, коли обидва вихідні судження істинні, або обидва вихідні судження хибні.
Єднально-розподільним судженням називається таке розподільне судження, у якому суб'єкту може належати не тільки один, а й усі перелічені предикати. Ці судження виражаються сполучником «або». Позначають цей сполучник знаком v. Наприклад: «Переховування може виражатися у переховуванні злочинця, а також засобів та знарядь скоєння злочину, або слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом». Сполучник послабленої диз'юнкції «або», за допомогою якого в цьому судженні предикати («переховування злочинця», «знаряддя та засобів скоєння злочину», «слідів злочину», «предметів, здобутих злочинним шляхом»), означають, що суб'єкту судження («переховування») може належати тільки якийсь один із цих предикатів, але можуть належати одночасно й усі названі предикати. Переховування може виразитися, наприклад, тільки в переховуванні злочинця, а може полягати в переховуванні злочинця, знаряддя й засобів здійснення злочину, слідів злочину та предметів, здобутих злочинним шляхом, одночасно.
Сполучник «або» і розділяє ознаки предмета, відділяє їх одне від одного, і дає можливість поєднання ознак, їх суміщення. Цим єднально-розподільні судження відрізняються від суто розподільних суджень строгої диз'юнкції.
Формула єднально-розподільного судження така: S є Р1, або Р2, ... або Рn, або АvВ.
Єднально-розподільне судження буде істинним, коли хоча б одне з простих суджень, які його утворюють, є істинним, а хибним тоді, як усі прості судження, котрі його утворюють, хибні.
Таблиця істинності для цих суджень така:
|
А
|
В
|
AVB
|
|
i
|
i
|
i
|
|
x
|
i
|
i
|
|
i
|
x
|
i
|
|
x
|
x
|
x
|
Із цієї таблиці видно, що єднально-розподільне судження «АvВ» істинне в перших трьох випадках, а саме: 1) коли А і В істинні; 2) коли А істинне, а В хибне; 3) коли А хибне, а В істинне, і є хибним тільки тоді, коли обидва судження, що його утворюють (і А, і В), хибні.
Слід мати на увазі, що граматично єднально-розподільні судження в юридичному законодавстві і правовій науці виражаються не тільки сполучником «або», а й іншими сполучниками і словами - «оскільки», «також», «так», а також за допомогою коми.
5.4. Логічна структура суджень і тлумачення норм права
Норми права мають накази державної влади, обов'язкові до виконання. У логічному відношенні норми права виражаються завжди у формі суджень. Одні норми права виражені законодавцем у формі атрибутивних суджень, другі - у формі умовних, треті - у вигляді кон'юнктивних або диз'юнктивних суджень.
Знання логічної структури суджень, їхньої особливості мають важливе значення для з'ясування змісту правової норми «тлумачення закону» та його застосування. Так, якщо кримінально-правова норма виражена в формі єднально-розподільного судження, то для обґрунтування кримінальної відповідальності необхідна наявність у діях особи не всіх перелічених у диспозиції статті ознак, а тільки однієї з них, причому будь-якої. Якщо ж стаття закону (норма права) виражена у формі єднального (кон'юнктивного) судження, то склад злочину в діях особи буде мати місце лише тоді, коли в її діях наявні усі ознаки, зазначені в законі.
Покажемо це на прикладах. Стаття 140 КК України, частина друга, описуючи кваліфіковану крадіжку, наголошує: «Крадіжка, яка спричинила значну шкоду потерпілому, і вчинена за попередньою змовою групою осіб або повторно, - карається...»
Тут склад злочину виражений у формі єднально-розподільного судження (S є P1, або Р2, або Рз). Отже, у діях особи буде склад крадіжки як у тому випадку, коли в її діях будуть наявні всі названі ознаки (Р1, Р2 і Р3), так і в тому, коли в діях обвинувачуваного наявна лише одна, причому будь-яка з перелічених ознак.
Інакше розв'язується питання про наявність чи відсутність у діях обвинувачуваного складу злочину, коли стаття кодексу, що передбачає той чи інший склад злочину, виражена у формі кон'юнктивного (єднального) судження.
Так, стаття кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за спекуляцію, визначає останню так: «Спекуляція, тобто скуповування і перепродаж із метою наживи товарів чи інших предметів». Перша частина цієї статті виражена у формі єднального (кон'юнктивного) судження: «Спекуляцією називається скуповування і перепродаж і т. д (S є Р1, і Р2)». Отже, склад спекуляції буде мати місце лише в тому випадку, коли в діях особи наявні обидві ознаки, зазначені в предикаті: і скуповування (P1), і перепродаж (Р2). Якщо ж предмет думки (дії особи) має одну ознаку, а саме, мало місце тільки скуповування товарів з метою перепродажу, але перепродаж з якоїсь причини не відбувся, то така дія не є спекуляцією (вона буде кваліфікуватися як спроба спекуляції).
Другий приклад. Стаття кодексу, яка перелічує ознаки юридичної особи, виражена у формі кон'юнктивного судження: юридичні особи, які «...мають відособлене майно, можуть від свого імені набувати майнові і особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або у третійськім суді» (S є Р1, і P2, і Р3). Отже, перелічені ознаки належать юридичній особі одночасно.
|