3-31
Моєму чоловікові, другу
та колезі Ігорю Бичку
присвячую
Безмежжя просторово-часових характеристик світу Лесиних "дітей" (як вона називала свої твори) неможливо осягнути. Тому цілком закономірним є той факт, що до їх змістовного розуміння та нового прочитання звертаються в усі епохи.
І все ж є те, що об'єднує всіх, хто хоч трохи заглиблювався в творчість поетеси. Аналізуючи творчість Лесі Українки, автори в один голос відзначають виразну сучасність, більше того, сьогоденність її пошуків.
І це цілком зрозуміло. Адже Леся Українка завдяки глибокому входженню у світовий простір людських почуттів та моральних орієнтацій, що визначали людське буття упродовж усієї історії, змогла виділити саме рушійні соціальні сили.
У цьому вона підноситься і стає поряд з тими мислителями, які сягнули високих світоглядію-філософських вимірів. Пропонуємо свої роздуми стосовно прочитання проблсматики деяких сторін творчості Лесі Українки в світоглядно-філософському контексті.
Хотілося б, щоб живе слово видатної поетеси-мислителя відгукнулося в серцях і нового покоління незалежної України. [3]
Розділ І
Шлях. до себе
Я честь віддам титану Прометею,
що не творив своїх людей рабами,
що просвітив не словом, а вогнем,
боровся не в покорі, а завзято,
і мучився не три дні, а без ліку,
та не назвав свого тирана батьком.
Леся Українка "В катакомбах"
Дивовижне явище ми спостерігаємо в сучасному світі. Активно, навіть агресивно спрямований у завтрашнє буття, він, сьогоднішній, все більше заглиблюється у минувшину. Це виявляється в зверненні до міфологічних героїв, праслов'янської спадщини, непримиренних соціальних конфліктів Середньовіччя і "дволикості Відродження". Мандрування "зарослими стежками" давнини значно активізувалося в наші дні. Свідченням цього є авторитет філософської школи анналістів, Переглядаються самі принципи історичного світобачення, коли звернення до ментальності народних мас, цієї "німотної більшості", змусило по-новому поглянути на духовне життя Середньовіччя. Це і величезний успіх романів Умберто Еко, і серіали біблійних сторінок, відтворених Голлівудом у повнометражних та мультиплікаційних фільмах.
Українська культура, як і українське суспільство в цілому, включена в цей процес, хоч і має свої, нікому іншому не притаманні особливості. Адже ще з І.Котляревського, Т.Шевченка та П.Куліша розпочався цей "похід у минуле", що триває і в наші дні (романи В.Шевчука, В.Яворівського, П.Загребельного, поеми Ліни Костенко та ряду молодих авторів).
Причини цього досить поширеного явища, так би мовити, - на поверхні. Воно фактично розпочалося з ідеями Просвітництва, коли оптимістична віра в могутність людсь-[4]кого розуму спрямовує думку дослідників на необмежене намагання "судити" все буття в цілому, в тому числі й найскладніші питання свого власного буття, "світлом розуму". А це в свою чергу збуджує їх до зацікавлення минувшиною, в глибинах якої проглядаються першопричини буття.
Саме тому, починаючи з Иоганна-Готфріда Гердера (1772-1803), є непроминальним інтерес до вивчення та відтворення особливостей історії духовної культури та життя різних народів.
Помітним посиленням цього була так звана весна народів (1848 р.), яка розпочалася у Франції і викликала до 1871 р., зміни на політичній карті Європи. Здавалося, процес творення державності на основі національності непереборний. Адже саме так Німеччині та Італії вдалося перебороти споконвічний партикуляризм і утворити самостійні національні держави; відбувається усамостійнсння ряду балканських країн - Болгарії, Сербії, Румунії, Греції. Давні і досить міцні державні об'єднання (Австро-Угорщина, Туреччина) розпадаються, натомість створюючи нові.
І все ж ця думка виявилася хибною. Адже та сама Австро-Угорщина, ввівши конституціоналізм, намагалася запропонувати нові форми національного об'єднання. Швейцарія та Бельгія, яка виникла на руїнах Нідерландського Королівства, здавалося, були незаперечними доказами можливості і навіть необхідності існування національно змішаної "держави народів".
Зрештою, це не зупинило процес націоналізації, який був нерозривно пов'язаний з націософськими ідеями. І хоч до сьогодні ще немає загальновизнаного визначення нації, все ж є спроби створення його.
Так чи інакше, в основу визначень було покладено принцип "атомізму", коли відбувається певне "складання" характерних ознак. Найпослідовніше це зробив італійський націолог С.Манчіні, який виділив спільність території (elemento geografio), походження (razza), мови (lingua), переживань та історичної минувшини (storia), побуту та звичаїв, спільне законодавсгво (leggi) та спільність релігійну (religion). Він усвідомлював, що цього замало і додав до цих характери-[5]стик те, що одухотворює та оживляє націю - "національну свідомість" (la conscienza della nationalita). У французького політолога Е.Ренана все це докорінно змінено. Він зводить націю до моральної свідомості, духовних засад. П.Сорокін, М.Бердяєв убачають у нації певну містичність, К.Каутський зводить це питання до "мовної спільноти". О.Бауер - до культурної спільності й таке інше.
Усі ці питання не могли пройти поза увагою української інтелігенції. Братчики вперше в ''Книзі буття українського народу" намагаються сформулювати сутність української національної ідеї (менталітету): "...голос України не затих, і встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, І встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходи-тельства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії", ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде непідлеглою Речі Посполитій в союзі слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: "От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу" (2, 169).
У цьому визначенні привертає увагу присутність ідеї месіанізму, яка була центральною в гуманітарному національному розмаїтті, запропонованому Гердером. Як зазначав Ольгерд Бочковський, "романтичний націоналізм XIX ст. ідеологічно ніс на собі тавро "Молодої Італії", що було зразком для "Молодої Європи". Дж.Мадзіні розробив проблематику цього молодого націоналізму, що формувався під впливом ідеологічної тріади Великої французької революції (свобода, рівність, братерство) і мріяв про визволення всіх народів, стояв на позиціях міжнародного солідаризму, визначав етичні норми, мовляв, "чиста справа потребує чистих рук" (3, 109].
Іншими словами, цей націоналізм не мав агресивно-імперіалістичного характеру. Він був породжений ідеями визволення народів, пробудження поневолених народів, намаганням вивести їх з історичного забуття. Все це знайшло [6] адекватний відгук в Україні. Варто при цьому зазначити, що українці, поділені в XIX ст. між двома імперіями - Австро-Угорщиною та Росією, по-різному пробуджувалися від сну безтямності.
Так, на українських землях, що перебували в складі Австро-Угорщини, де активно поширюються конституційні норми суспільного життя, ще в XVIII ст. починається поширення української освіти та культури. Так, 1787 р. було відкрито Руський інститут при Львівському університеті. У ньому готували священиків, що знали українську мову. Ряд викладачів університету свої лекції читали саме цією мовою, з-поміж них - Петро Лодій (читав теоретичну та практичну філософію), Іван Земенчик, доктор філософії, широко користувався українською мовою в процесі викладу матеріалу з експериментальної фізики. Щоправда, це закінчилося 1806 р., коли було заборонено вживати українську мову в освітньому процесі.
І все ж цс не зупинило самого процесу. Так, у 1815 р. у Перемишлі нечисленна українська громада створює Просвітнє товариство. І хоч воно існувало недовго - лише до середини 1817 р., все ж це був період пробудження національної свідомості, коли було прийнято статут цієї організації у Відні 1816 р., що став надзвичайно важливим документом для обгрунтування діяльності І.Могильницького, Й.Лозинського, М.Шашкевича та інших, зусилля яких спрямувалися на опрацювання української мови як мови самостійної.
З початку 30-х років XIX ст. у Львові розпочинається третя хвиля національного руху. Діячі "Руської трійці" та "Русалки Дністрової" розгорнули значну активну діяльність з вивчення та поширення української мови та народної культури. Яків Головацький на противагу концепції, яку розвивали в своїх програмах Й.Добровський, декабристи, Я.Колар, П.Шафарик (теорію чотирьох головних слов'янських мов - російської, польської, чеської, сербської), обстоював рівноправність та рівноцінність мов різних народів. Стосовно цього особливо важливу роль відіграли з'їзди - Слов'янський у Празі та руських вчених 1848 р. [7]
Варто звернути увагу на те, що вже в цей час було вироблено певну національну символіку. Так, Яків Головацький розповідає, що "7/19 жовтня 1848 р., в четвер, об 11-й годині зійшлися для створення собору члени і многії гості з відзнаками руськонародними до музикальної зали. Красно прибрані стіни поразили сильним впечатлєнієм очі всіх присутствовавших. Перший раз русичі уздрілися в місці, де їм усе припоминало народність. Під образом державного монарха Фердинанда спочивало дві хоругви синьо-жовті - якби вказовало, що під защитою цісаря явстрійського і царя нашого спокійно... вікна і столи украшені були народними барвами - при сих послідніх стриміли по парі прапорів тож синьо-жовті фарби... На синіх щитах ізображені були народні герби" [4. ІЗО].
Формується певна ідеологія національного буття, її зовнішнє вираження - символіка, її визначення як самостійного духовного світу серед інших народів та культур. Сергій Єфремов, оцінюючи внесок Галичини у становлення національного руху в Україні, писав: "Таким чином - ще раз зазначимо - літературний сепаратизм Галичини од України скінчився в 60-х роках і з того часу зв'язки між цими поділеними кордоном частками єдиної землі української міцнішають, незважаючи на тяжкі обставини того єднання. Спершу несміливо, потім - у 70-х роках - голосніше лунають ідеї літературної спільності й провадиться практично спільна робота, аж поки, після 1876 р., за малим не вся літературна продукція була вже перенесена до Галичини, "Виганяй природу в двері - вона влетить у вікно". Галичина зробилась вікном про цілу Україну, звідти доходили сюди звістки про національні здобутки й окриляла надія на кращі часи. І таку історичну ролю справляла Галичина неподільно до 1906 р., з великою мірою й потім, до самого початк у світової війни року 1914р." [5, І35-136].
Іншими шляхами, ніж у Галичині, відбувався процес становлення національної свідомості в тій частині України, яка перебувала в складі Російської імперії. Адже в умовах багатолітнього панування, тотального поневолення та асиміляторської політики в Росії виробилося агресивно-неприйнят-[8]не ставлення до будь-якого вияву національної самосвідомості, до вираження неросійських ідей. Це добре продемонстрував, наприклад. В.Бєлінський. Так знаний вождь найпрогресивнішого крила "західників" він невтомно стверджував упослідженість усіх, хто не був росіянином. Так, у нього можна прочитати: "...хоча китайці й тепер існують, та ще й у числі мало не сто мільйонів голів, одначе вони настільки належать до людства, наскільки й мільйони рогатих голів їх отар" [6, 12І-І22]- Або ж: "Справді, невже він (йдеться про політику уряду російського. - А.Б.) порушив природне право, покоривши собі кримців і горців, ці розбійницькі ватаги, шо не мали жодного уявлення про народне, ані про будь-які інші права, тим більше, що вони завдавали стільки зла Росії і тим зневажали й гідність? Невже він порушив народне право, визволивши Грузію і Вірменію від тиранії азіатських деспотів і тим виконавши сподіванки і надії християнських земель? Та й чи можливо европейсько-християнській державі бути несправедливою... до азіатських варварів" [7, 123]. Окрім людиноненависницького змісту цих заяв, вражає елементарне незнання ні історії, ні географії! Зрозуміло, що немає ніякої потреби наводити всі ті характеристики, які даються Україні та українцям. Завершенням є "нова концепція" історії Росії: "Колиска її була не в Києві, але в Новгороді, що в нього перейшла, через Володимир, вона в Москву. Суворе небо побачили її дитячі очі, бурхливі завірюхи співали їй колискові пісні та загартували її тіло здоров'ям та міццю" [8, 34І].
Це була одна з ліній того паннаціоналізму, який переростає в агресивний шовінізм. Ще чіткіше цю позицію виражають слов'янофіли. Незважаючи на відмінність у програмах К.Аксикова, Ю.Самаріна, Ф.Тютчева, О.Хом'якова та інших, головним було проголошення унікальності Росії як носія "вишої духовності". "Слов'янофіли", вихованці Московського університету в тій чи іншій формі виражали пошуки "нового шляху" для Росії в часи рішучих змін соціальних та політичних устроїв держав Європи. Розпочавши у. другому десятилітті XIX ст. гаслом - "Віра, виховання та мова", що, мовляв, повинні врятувати самобутність російсь-[9]кого духу, вони пройшли досить довгий шлях до кінця XIX ст. через панславізм і завершили досить консервативною програмою. Основним у ній було неприйняття Заходу з його ідеєю парламентаризму та конституціоналізму. Саме тому вони спиралися на ідеї общинного шляху розвитку як селянства, так і промисловості на території імперії. Особливо різкий протест у них викликали ідеї ліквідації самодержавства. В.Ф.Одоєвський, переходячи з позицій ліберальних після Французької революції, польського повстання, холерних бунтів у Росії, 1834 р. проголошував у епілозі до роману "Русские ночи": "Посмієм же вимовить слово, яке, можливо, тепер багатьом видасться і через деякий час надто простим: Захід гине!.. Ми поставлені на рубежі двох світів: минулого і майбутнього, ми нові і свіжі, ми не маємо відношення до злочинів старої Європи. Дев'ятнадцяте сторіччя належить Росії!" [9, 70].
Таким чином, уже в 30-х роках формується ідея агресивного націоналізму стосовно всього "неросійського" світу. Слов'янофіли, обґрунтовуючи цю думку, в середині XIX ст. ратують за необмеженість самодержавства - "не привабливість відокремленої влади, іншими словами, сили, і неформальна законність об'єднує в Росії підлеглих з царем. Російський народ вбачає та любить у своєму цареві православного та росіянина з голови до ніг. В основі любові підлеглих до царя лежить віра в народність; такої широкої та твердої основи не має жодний уряд, і ось чому воно у нас таке сильне" [10, 131].
Так відбувався процес самоізоляції Росії і посилення внутрішніх шовіністичних тенденцій під різноманітними гаслами. Цілком зрозуміло, що одним із виразників цього процесу став активний наступ на національні проблеми народів, що входили до складу імперії. Чого варті переслідування і заборони української мови та літератури, в цілому культури, яка щойно починала підійматися.
Цілком закономірним став тяжкий удар, якого зазнав геніальний Тарас Шевченко. Адже його поетична діяльність була послідовним і реальним запереченням самого принципу російської винятковості та вищості. Хоча Шевченко й [10] проти власної волі опинився у центрі цієї проблеми, він усією своєю творчістю заперечував горезвісну теорію про українську мову як діалект російської [11] і, що не менш важливо, в напружений період обстоювання кріпацтва імперськими силами проголошував рівне право на людську гідність безправних і принижених.
І хоч тиск на українськість посилився до такої міри, що, як зазначав академік Сергій Єфремов: "З його (Шевченка. - А.Б.) бере початок те півпоблажливе, закрите почасти загальними фразами, почасти незнанням нехтування української справи, яке й до цього часу не перевелося для російського громадянства. Винятків було не багато: Герцен, Бакунін, Чернишевський, Добролюбов, Щапов, особливо Пипін та ще одно-два наймення - оце й усі, хто недвозначно виявив свою приязнь до українського письменства. Більшість загадково мовчала, додержуючи нейтралітету й тоді, коли на українське письменство рясно посипалися такі репресії, що навіть призвичаєного до всього російського літератора мусили б приглушити, як останній градус знущання з елементарної пристойності" [12, 34-35].
Проведено ряд акцій - заборонено фактично всю українську літературу, кращі сили вирвано з сфери діяльності, інші замовкли. Почався антракт, який тривав упродовж 50-х років. І все ж потихеньку продовжує працювати й Шевченко на засланні, й Куліш готує етнографічні та літературні праці, й Костомаров роздумує над історією українського народу. Поразка в Кримській війні показала кризовість системи й змусила послабити тягар репресивності. 60-ті роки приносять нове піднесення національного руху на землях українських: в 1861-1862 рр. виходять кілька номерів журналу "Основа", в результаті чого відбулося розмежування двох літератур і відповідно двох національних спільнот - російської та української. І хоч журнал був швидко закритий і репресії знову посилилися, справа все ж була зроблена. І найголовніше - все це підготувало злет національної свідомості в 70-х роках.
Значно розширюється коло українознавчої проблематики. Це передусім історіософські дослідження В.Антоновича [11] та його школи в Харківському університеті. Навколо Південно-західного відділу Петербурзького географічного товариства згуртовується значна кількість непересічних вчених - спеціалістів з різних проблем українського духовного життя - Б.Кістяківський, В.Антонович, М.Драгоманов, П.Житецький, О.Русов; представники так званої Київської школи проводять етнографічні, фольклористичні, історичні дослідження: завершується процес входження в літературу та нормування народної мови в творчості П.Мирного, І.Нечуя-Левицького; з'являються перші театральні трупи, організовані та очолювані М.Старицьким, М.Кропивницьким, І.Тобілевичем; створює класичну музичну українську школу М.Лисенко.
Їх усіх об'єднувало усвідомлене прагнення створити, виділивши основні, як би ми тепер сказали, "ментальні", засади українського буття шляхом порівняння з буттям інших народів. Після появи та ствердження самої ідеї України відбувається перехід до порівняльної характеристики на рівні "Ми" та "Вони". У першу чергу відбувається пошук того духовного стрижня, який підтримував протягом сторіч саме існування народу. Такий стрижень вбачається, і з цим не можна не погодитися, в селянському середовищі - головному і єдиному хранителеві етнонаціональних особливостей народу. його, так би мовити, душі. Тому провідником ідеї таких будівельників національної самосвідомості стає народництво.
Це один бік ідейного спрямування. Іншим, не менш важливим, було те, шо так чи інакше вся ця інтелігенція схилялася до політичної ідеї федералізму. На те були свої причини. Основна з них полягала в тому, що сама національна ідея в української інтелігенції формувалася під впливом європейських процесів соціального життя. Адже, як відомо, провідними стають ідеї соціалізму в найрізноманітніших вираженнях. З-поміж них вирішальною є проблема звільнення людської особистості від різних форм поневолення - починаючи з кріпацтва і закінчуючи релігійним тиском. Звичайно, певною мірою це стосувалося і національного питання, Роман Шпорлюк у своїй надзвичайно цікавій монографії "Комунізм і націоналізм. Карл [12] Маркс проти Фрідріха Ліста", детально розглядаючи питання про співвідношення двох провідних ідей XIX ст. - марксизму та націоналізму, підкреслює; "Маркс вважав, що промислова революція та викликане нею зростання впливу і влади буржуазії ведуть до уніфікації світу і зникнення національних особливостей. (Комунізм, на його думку, мав скасувати нації взагалі), Ліст доводив, що саме промислова революція підсилює національні відмінності і загострює конфлікти між націями" [13, 27]. Історичний процес підтвердив правильність положення авторитетного не тільки в європейських країнах (Німеччині, Франції, Англії), а й в Америці, зовсім невідомого в межах Російської імперії (та й не могло бути інакше, адже єдиною Істиною був марксизм) Фрідріха Ліста (1789-1846). "Вже в дев'ятнадцятому столітті націоналізм Ліста поширювався не тільки в Європі, а й у Китаї, Японії, Кореї та інших країнах"[14, 374].
Головна думка Ліста на відміну від Маркса, який закликав до об'єднання робітників різних націй на боротьбу з єдиним ворогом - буржуазією, полягала в тому, що він стверджував необхідність поєднання всіх складників, які формують націю, для відстоювання її інтересів перед іншими націями та державами. Всупереч класовому принципу Маркса, який був орієнтований па принцип узагальнення, Ліст значно ближче підходить до гуманізму, коли в центрі його уваги опиняються різноманітні не лише соціально-класові, а й психологічні, етнічні, морально-естетичні особливості національної спільноти.
Тим паче, що не утопію "загального щастя" - комунізму, як у Маркса, пропонував Ліст. Він розробляв проблеми гуманізації суспільних стосунків шляхом цілком конкретного удосконалення - фрітредерства (вільної торгівлі), а пізніше - протекціонізму.
Вся ця широка панорама ідей так чи інакше стосувалася прямо чи опосередковано інтелігенції України та пошуків нею власного шляху. Не дивно, шо їй імпонували ідеї федералізму більше, ніж автономії. Адже перші виходили з загальноприйнятого положення про так звані державні, або ж [13] "історичні" нації. Це було те, що не тільки об'єднувало Маркса та Ліста, а й, більш того, не підлягало анінайменшому сумніву в інтелектуальних колах Європи. Положення, як відомо, були прямим запозиченням з Гегелевої філософії історії, в котрій останній розглядав специфіку "духу народів" - поняття досить широке, центром якого все ж є реалізація принципу свободи - цього найдосконалішого втілення національного духу. З цього погляду варто зазначити, що Гсгель. зрештою, був першим, хто досить повно сформулював зверхність та вищу досконалість саме "германського духу": "Германський дух - є дух нового світу, мета якого полягає в здійсненні абсолютної істини як нескінченного самовизначення свободи, тієї свободи, змістом якої є сама її абсолютна форма. Призначення германських народів полягає в тому, щоб бути носіями християнського принципу. Принцип духовної свободи, принцип примирення був закладений у простодушних, ще не просвічених, душах германських народів, і на них було покладено завдання не тільки приймати поняття істинної свободи за релігійну субстанцію при служінні світовому духові, а й вільно творити в світі, виходячи з суб'єктивної самосвідомості" |15, 323].
Всі народи, які перебували на стадії "доісторичній" (досить складне поняття, яке спирається насамперед на положення про те, що народ, мовляв, не мав своєї самосвідомості і, що головне, - усвідомлення своєї самоцінності, тому до "доісторичних" народів потрапляють і Китай, і Індія, і ряд інших, при цьому про слов'янські народи він навіть не згадує), звичайно ніякою мірою не можуть, за Гсгелем, претендувати на самовизначення, їм залишається бути певним придатком до "історичних". Цієї позиції фактично дотримувалися не тільки Маркс та Енгельс, а й Ліет. Відмінність була лише в тому, що "історичність" у творців марксизму спиралася на економічно-матеріальні чинники суспільного життя, а в Ліста - на національні особливості цих народів.
Це було підґрунтям принципу федералізму. А обґрунтуванням була багатовікова залежність від тиску тих держав, до складу яких входили українці. Як писав І.Лисяк-Рудницький, "Від Росії променював велетенський престиж велико-[14]держави та блискучої імперської цивілізації. Багато українців, осліплених цим сяйвом, бажали й собі причаститися до нього. Яким скромним і мізерним здавалося те, що українські патріоти осмілювалися протиставлятися цій розкішній всерозтрощуючій колісниці! Яка сміховинна диспропорція сил між величезною, деспотичною державою та жменькою мрійників, що їх єдиною зброєю була віра! Годі дивуватися, що речники українського руху інстинктивно одягалися в захисні кольори та намагалися подавати найбільш нешкідливий вигляд. Вони часто представляли свою справу, як аполітичне, культурне обласництво, подібне до провансальського "фелібріжу" (рух за відродження провансальської культури. - А. Б.). Формулюючи політичну програму, вони не виходили поза вимоги федералістичної реорганізації Російської імперії, що, кінець кінцем, могло бути прийнятне й для деяких росіян. Але царистська адміністрація бачила ситуацію в іншому світлі; переконана в тому, що відродження України являло собою смертельну загрозу для майбутньої Росії, як європейської великої потуги, вона провадила війну на знищення всіх. навіть найбільш невинних, виявів української національної самосвідомости, рівночасно пропонуючи "вірним малоросам" нагоди для кар'єри, визнання та матеріяльних користей. Чар Росії діяв навіть на тих українців, що жили поза кордонами імперії. У другій половині XIX століття існувала в Галичині проросійська течія. Галицькі русофіли (чи пак, як їх називали сучасники, "москвофіли") обстоювали прийняття російської мови як літературної... русофіли отримували субсидії з Петербурга"[16, 159-160].
Перелічені обставини породжують зрештою у свідомості української інтелігенції "комплекс меншовартості". З болем констатує Т.Зіньківський: "українська інтелігенція - се її історичний неспокутуємий гріх і злочинство - завжди була дбателька задля "отечества чужого", завжди зрікалась своєї батьківщини, завжди паскудила славу свого народу", "потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповняють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою", "звідси усе, що виринає поверх народу, або хоч бажає тільки [15] виринути, шо хоче відрізнитись, відокремитись від нього - все те прибирає кольори московські, мову, звичаї і думки, і тепер... більшість українського культурного шару дає нам тих "низьких малоросіян"... що, видершись з дьохтярів та шмаровозів, гордо додає до свого прізвища на -о ще -въ."" [17, 78, 83, 92-93].
Якщо до цього додати й те, що зросійщення та втрата своєї "самості" проникла вглиб, то стає зрозумілим відчайдушне становище в Україні щодо проблем національної ідентичності. "Вся країна розбилась на два виразні табори -- панів та мужиків, інтелігенцію та народ. Першими іменами звуть сі табори мужики, а другими - пани... пан забув або не хоче пам'ятати, що він - українець. Він одкидає від себе все українське, часом силкується виявляти себе більшим москалем, ніж самі москалі, а мову свою зневажає як жаргон... Мужик, заклопотаний щоденною борнею за шматок хліба, не думає про національні питання. Історії своєї він не знає та й не може знати: наші патріоти її досі не спромоглися написати... Він тільки знає, що він не москаль, не турок, не німець, але хто саме він - Бог його знає, Ми мужики, ми хахли! - каже так, мовби існувала така нація з мужиків, з хахлів. Правда - ні, не нація! Мужик навіть не знає, що є нації, що можуть існувати нації. Все, до чого він дорозумувався, се віра. Жидівська віра, турецька віра - се трохи підходить під назвища жидівський народ, турецький народ. Але ж не зовсім і підходить, бо часом можна почути від нашого мужика і такі речі: "та вони ж французи - німецька віра". Так ось, мужик думає так, що в нашому краї живуть мужики та пани... Мужик пана не любить, глузує з нього, але й заздрить йому... Що ж робить Інтелігенція в цей час? Три речі; або нічого не робить, а тільки "заживає життя", або змосковлює народ, або, в ліпшому випадкові, згорне руки й каже, зітхаючи: нічого не вдієм - так уже судилося: москалями стати" [18, 37-38].
Такий рівень національної самосвідомості народу відповідав тим етапам, що пройдені були європейськими країнами, починаючи приблизно з XIII ст. (Італія, Англія, Франція) і закінчуючи ХVIII-ХІХ ст. Протягом кількох [16] століть відбувалося формування основних особливостей національної самосвідомості, що знайшли втілення в ідеях єдності, незалежності та культурної ідентичності або ж національного характеру нації. Останнє нерозривно пов'язане з гегелівським принципом "народної душі", про який йшлося вище, з ідеєю "національного генія", сформульованою в ряді праць таких письменників XVIII ст., як лорд Шефтсбері, Монтеск'є, Руссо, і яке, так би мовити, завершується в системі Гердера. Певною мірою ця ідея збігається з етнічною і її виявлення приводить до минувшини народу, яке можна розглянути, лише виділивши "колективне Я". Шляхом до цього є археологічні, фольклорно-етнографічні, культурно-історичні дослідження.
Внаслідок багатовікового спротиву, який чинили титульні нації тих держав, до складу яких входила Україна, процес виділення специфіки "душі" розпочався фактично лише в XIX ст.
Друга ідея - ідея єдності. Це досить складне і не менш суперечливе поняття. Найпростіше розуміння єдності - це спільність території розселення нації. Відштовхуючись від цього - заклик до політики самоізоляції та "витискування" з своєї землі всіх тих, хто не належить до титульного національного угруповання. Але це, як ми знаємо, ніколи не було можливим. Для українців здавна, як і для багатьох інших народів, єдність відповідає територіальній автохтонності. Зрештою, для російської національної самосвідомості це звучить інакше. Адже, починаючи від XV ст., коли державною ідеєю проголошується - "Москва - третій Рим", значно активізується політика розширення території Московського князівства. Так, як це розповідає англійський посол Дж.Горсей, - вирізавши жителів Новгорода за їх столітнє прагнення поєднатися з Литвою і несприйняття монархічного деспотизму Москви, Іван IV на зворотній дорозі до столиці своєї держави "наказав своїм та іншим воєначальникам та іншим урядовцям вигнати з міст і сіл на 50 миль в окрузі людей всіх станів: дворян, селян, купців, ченців, старих і молодих з їх сім'ями, добром і худобою і відправив їх очистити і заселити зруйнований Новгород" [19, 55]. [17]
Це тривало і в наступні століття - так заявлялася російська людність у Сибіру, у Середній Азії, на Далекому Сході, на Кавказі, в Прибалтиці. Від 1300 р., коли Москва під проводом князя Данила Олександровича стає самостійним князівством і до початку XX ст. Московська держава (з 1721 р. - Російська імперія) територіальне зросла більш як у 2,5 тис. раза, тобто щорічно вона "зростала" в середньому десь на 45 тис. кв. км. (що дорівнює території сучасної Естонії).
За радянської доби політика переселення та "перемішування" народів продовжувалася - на місце мільйонів померлих від голодомору 1932-1933 рр. в Україну переїхали до обезлюднених сіл та заселили їх переселенці з Горьковської, Іванівської та інших областей Росії; те ж саме повторилося після масової депортації народів, передусім найчисленнішого, з Криму, Поволжжя, Кавказу, Якщо ж врахувати притаманний росіянам "комплекс винятковості", цілком закономірно вихований упродовж сторіч їх існування в статусі панівної нації, суть цього комплексу лаконічно можна виразити тезою "де я живу - там Росія", то цілком зрозумілими стануть труднощі, пов'язані з визначенням ідеї національної єдності. Адже саме в процесі завоювання чужих територій відбувається становлення самосвідомості росіян. На відміну від них англійці, французи, італійці, іспанці на початку створення ними колоніальних імперій цілком сформувалися як нації. Тому, коли розпадалися їх колоніальні імперії, вони не переживали це як національну катастрофу. А от для Росії будь-яка небезпека такого розпаду переживається як апокаліптична.
Надто хворобливо сприймає російськомовна свідомість найменшу спробу суверенізації України. Так, Г.П.Федотов у статті "Чи буде існувати Росія?" (опублікованій у паризькому "Вестнике РСДХ") пише про важливість "не тільки утримання України в тілі Росії, а й зміщення української культури в культуру російську. Ми є свідками бурхливого і надзвичайно небезпечного для нас процесу - зародження нової української національної свідомості, по суті, нової нації... Можна працювати над тим, щоб її (української нації. - А.Б.) [18] самосвідомість утверджувала б себе як особливу форму російської самосвідомості, якщо це завдання не буде розв'язане, Росія загине як Росія" [20, 641].
Це ж саме проголошував і М.Бердяєв у еміграції: "Колонізація окраїн, яка відбувалася протягом всієї російської історії, не була злісним непорозумінням, це був внутрішньо виправданий і необхідний процес втілення російської ідеї у світі. Так звана Великоросія сама по собі не могла і не може існувати, вона приречена на тяжке злиденне існування. Неможливо уявити Велику Росію без півдня, без його багатств. Не можна також не бачити страшної зради і справжнього злочину в руйнуванні усього духу російської історії, який здійснює ідею Росії" |21, 167).
Все, що було сказано стосовно Росії, її національної орієнтації на єдність не територіальну, а духовно-ментальну (згадаймо хоча б горезвісне - "православ'я, самодержавство, народність"), можна віднести й до Америки. А от надзвичайно складним виявляється питання національної єдності як територіальної щодо єврейського народу. Лише в наш час цей народ після 800-річної втрати державності знову почав збиратися на землях, які, як відомо, є не тільки його споконвічною власністю (згадаймо, хоча б ханаанеян - давніх жителів цих земель, витіснених та асимільованих, чи палес-тинців). А Мартін Бубер у статті "Євреї та єврейство" намагався визначити саме національну ідею як певну єдність: "Прагнення до цілісності і є те, що зробило єврея творцем. Прагнучи з роздвоєності свого "Я" до цілісності, він створив ідею єдиного Бога. Прагнучи з роздвоєності людського суспільства до єдності, він створив ідею загальної справедливості. Прагнучи до єдності із роз'єднання всього живого, він створив ідею загальної любові. Прагнучи до єдності з роздвоєння світу, він створив месіанський ідеал, який пізніше перетворився, знов же таки при вирішальному вкладі єврейства, і вже здрібнівши і отримавши завершення, на те, що названо соціалізмом" |22, 87-88].
Як бачимо, Мартін Бубер фактично "нанизав" не лише історію свого народу, а й загальнолюдську на вістря "духовної єдності", втілення якої він убачав в активному діяльному [19] акті - "прагненні", шо поєднував складну та суперечливу "роздвоєність" буття.
Але ж, можна сказати, що це певною мірою має пряме відношення і до пошуків відповіді на сутність національної ідентичності, яка проводилася рядом українських мислителів XIX ст., хоча вона була започаткована задовго до цього сторіччя. Так, уже в XI ст. у твердженні митрополита Іларіона видається як єдність Руської землі певний ''terra-центризм", і хоч вся праця присвячена виділенню християнських чеснот, які визначали особливості "нових людей нової віри'', все ж, майже проти власної волі, він виділяв певні етноцснтричні особливості, які фактично перевершують християнські: "Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике і дивне створившого - нашого учителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава, які в роки володарювання свого мужністю і хоробрістю уславилися в країнах багатьох. І понині перемоги і могутність їх споминаються і прославляються, Адже не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!" [23, 17].
І пізніше, а XVI ст., осмислюючи сутність єдності, Мелетій Смотрицький зазначав, відступаючи від конфесійного принципу, який на той час був домінуючим для європейських народів, і проголошуючи певну національну толерантність: "Якщо існує істинна Русь, яка повинна бути..., тому що не вироджується з своєї крові той, хто віру змінює. Хто з руського народу римську віру приймає, не стає зразу ж іспанцем чи італійцем, а залишається русином шляхетним по-старому. Не віра, таким чином, русина русином, поляка поляком, литвина литвином робить, а народження та кров руська, польська, литовська" [23, 17].
Саме тому в XIX ст. у "Книзі буття українського народу" і пізніше в інших працях українська інтелігенція в пошуках національного самовизначення передусім виділяє необхідність єднання українців, незалежно від державної підлеглості, з одного боку, а з другого - від соціально-станової. [20]
Виразником цих Ідей стають громади. Слід зазначити, що значний розвиток економіки на півдні Російської імперії зумовив зміцнення зв'язків між містом та селом, зростання загальної грамотності, формування верстви заможних селян-власників. Все це певною мірою послаблювало станову відособленість та сприяло пробудженню громадянської свідомості, в тому числі елементів національної. Народні вчителі, кооператори, агрономи, фельдшери були вихідцями з сільського середовища. При цьому вони не поривали зв'язку з цим середовищем і мали, тим самим, неабиякий вплив на нього.
Ця інтелігенція поповнювала вчительські семінарії, народні школи, гімназії, студентське середовище в університетах.
З такої молодої інтелігенції і розпочався громадівський рух, що тривав з 60-х років XIX ст, і до 1905 р. Такою першою громадою була петербурзька, куди входили М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, В.Білозерський, В.Коховський, О.Кістяківський, Г.Вашкевич, Ф.Черненко, Д.Каменецький, М.Стороженко, Ф. і О.Лазаревські та інші. Водночас з Петербурзькою громадою виникли громади в Києві та Харкові, Полтаві, Чернігові.
Громадівці ставили перед собою культурницько-просвітницькі завдання - організовували недільні школи, готували підручники, проводили концерти, ставили вистави. Це відповідало першому етапові становлення національної свідомості, коли розпочинається зацікавлення сутністю основних характеристик нації та джерел становлення їх.
Вони, ці характеристики, вбачаються в стнографічно-фольклорних особливостях, найяскравішим втіленням та виразником яких є усна народна творчість, звичаї, обряди. Тому цілком закономірним було звертання до цього матеріалу, тим більше, що народ зберіг його навіть такі унікальні форми, як епічну творчість. Адже лише чотири народи в світі (болгари, серби, хорвати та українці) мають по два епоси. Билинна творчість прославляє його центр - Київ; думи прославляють борців за честь, гідність та свободу українського народу. [21]
Звичайно, всю просвітницьку роботу необхідно було проводити нелегально, бо, як зазначав відомий історик Тарас Гунчак, "Емський указ, якому в цивілізованому світі немає подібного, спричинив страшне спустошення в українському суспільстві, внаслідок чого громадська і культурна активність майже припинилася" [25, 8].
В ці роки на західноукраїнських землях (Буковині, Галичині, Закарпатті), спираючись на права, які гарантувалися конституційною монархією Габсбургів, українці досить активно розвивали свої економічні, культурні, політичні права. В 1867 р. Корнило Сушкевич, Анатоль Вахнянин та Олександр Берковський створили статут товариства "Просвіта", метою якого були просвіта народу та вивчення його життя. В 1868 р. і було засноване таке товариство.
Отже, як бачимо, відбувається процес "пробудження" національної самосвідомості, і взяла на себе це завдання інтелігенція. Якщо згадати, в якому стані в Україні був рівень національного духовного життя, то можна сміливо зазначити, що вона поставила перед собою нелегке завдання. Можна погодитися з тим, що її праця досить швидко почала приносити результати. Так, у 90-х роках помітно радикалізується національний рух. Виразником радикалізації була активізація руху українських студентів - частина з них пішла в російський революційний рух і там розчинилася, частина ж створила в Петербурзі таємний гурток соціалістів-федералістів, які поставили зовсім нові завдання - розрив з культурницьким рухом старшого покоління, боротьбу за ствердження повної національної автономії України. А чотири студенти - Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Віталій Боровик та Іван Липа влітку 1891 р. заснували на могилі Тараса Шевченка таємне товариство під назвою "Братство тарасівців". І хоч про їх діяльність залишилося мало документів, вони фактично були спадкоємцями того, чиїм ім'ям себе назвали, проголосивши, що свободу можна отримати лише в борні.
Закінчується етап гнітючої тиші, хоча, як зазначали самі тарасівці, "під цим спокоєм тріпотить... народне серце в грудях могутніх, ллється в жилах його гаряча кров і обливає жи-[22]ве, наболіле серце його". Міцніє співпраця між українцями Росії та Австро-Угорщини, що виявилося в спільній роботі в ряді видань, які засновуються в Галичині - "Зоря", "Народ", "Життя і слово", літературному Товаристві ім. Т.Шевченка, заснованому у Львові в 1873 р.
Відбувається перехід від прагматичного періоду "збирання" культурних цінностей і пов'язаної з ним центральною орієнтацією на ідеї народовства до пошуків політичних програм, передусім так званої національної ідеї та її змісту. Не можна сказати, що такої ідеї не було до XX ст. Навіть за поверхового ознайомлення зі становленням духовного життя українців, привертають до себе увагу постійні пошуки її. Особливої гостроти надавало цьому процесу те, що становище українців, орієнтоване на постійне намагання "втриматися", ставило перед ними нагальне питання про те, що ж саме є їх неповторною особливістю, відмінністю від інших народів.
Спочатку це було, як і в інших народів, суто територіальне усвідомлення себе як народу - населення даної землі (згадаймо - "афіняни", "спартанці", "римляни", звідси ж - "поляни", "древляни", пізніше - "києвичі", "чернігівці", "московити", "новгородці" та інші). Саме таку точку зору обстоює "Слово о полку Ігоревім". Але вже в XVI ст, до террацентричного додаються і певні елементи національного, зокрема етноцентричного, тлумачення національної ідеї. Виразником її є передусім другий український епос - думи, а сформульована ідея, яка їх поєднує, так звана "сарматська", яка пізніше перетворюється в "козацьку" в літописах Величка, Граб'янки, і зводиться до концепції героїзму як визначальної .
Починаючи з "Історії русів" аноніма, через "Синопсис" Іоаникія Галятовського, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Петра Могили визначається особливість національної ідеї, яка зводилася переважно до конфесійних характеристик.
І, починаючи з творчості українських романтиків, у П.Куліша, М.Максимовича відбуваються пошуки науково-філософського, такого, що тяжіє до ментальних характерис-[23]тик, визначення. Завершується це славнозвісною статтею М.Костомарова "Две русские народности", він чітко виділяє особливості української та російської національних ідей, протиставляючи общинно-"хорове" (за висловом академіка Д.Лихачова) російське начало екзистенційно-індивідуалістичному українському.
Особливої гостроти набула тема "національної ідеї", її змістовного наповнення в період пошуків політичних програм українського буття, тобто в другій половині XIX ст.
Нового спрямування йому надає творчість і діяльність М.Драгоманова. Глибокий знавець всесвітньої історії та культури М.Драгоманов значно розширює сферу національної проблематики, виходячи за межі порівняльного аналізу щодо особливостей найближчих сусідів (Росії та Польщі). Тим самим він надає нового спрямування українській соціальній справі. Після розгрому Емського указу та Київської громади Драгоманов був звільнений з роботи в Київському університеті і за особистим розпорядженням Олександра II був відправлений в еміграцію. У Женеві Драгоманов організовує видання громадсько-політичного та науково-літературного збірника "Громада" (до 1882 р. вийшло п'ять томів, а потім однойменний журнал). Видання ці були не тільки організовані, а й практично здійснені Драгомановим. Вони відігравали роль позацензурної української преси в еміграції, подібно до герценівського "Колокола".
Драгоманов розриває з російським революційним середовищем, оскільки він не сприймав великодсржавно-шовіністських та нігілістично-терористичних гасел, які висували російські соціалісти.
В 1889 р. на запрошення Софійської вищої школи (згодом перейменованої в університет) він переїздить до Софії, де продовжує активну українознавчу роботу.
Якщо коротко сформулювати основну позицію Драгоманова, то це ідея поступу, спрямованого на здійснення ідеалів лібералізму та соціалізму. ''Ми признаємо не тільки право живих груп людей, в тім числі і національних, на автономію, а й безмірні користі, які виносять люди від такої автономії... я всякий раз - писав Доагоманов. - коли була потреба, ка-[24]зав одно: космополітизм в ідеях і цілях, національність у грунті і формах культурної праці" |2б, 190].
Він заперечує централістичний республіканізм, його соціалістичний ідеал - добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство, або, як висловлювався Драгоманов, "безначальство", а шляхом до такого ладу є федерація.
Ідеал "бездержавності" робить Драгоманова великою мірою байдужим до національно-політичної самостійності України. Він прямо заявляв, що не бачить грунту для українського національного сепаратизму. Вважаючи національність лише "формою", "контуром", що має бути заповнений інтернаціональним змістом, Драгоманов виступав за зв'язок "української справи з російськими процесами". За це Драгоманова досить гостро критикував Франко, характеризуючи його ідеї як "общерусизм на українському грунті".
За своєю філософською позицією Драгоманов - послідовник О.Конта, Г.Спенсера, П.Прудона, тобто мислитель позитивістсько-натуралістичного плану. Зрештою, позитивістська орієнтація була характерною для значної частини як російської, так і української інтелігенції. Зрештою, ці два позитивізми мали і спільне, і відмінне, що було пов'язане з національною ментальністю.
Спільним для них було те, що вони спиралися на природничі закономірності. Цьому сприяло передусім те, шо у результаті значних успіхів природничих наук та промислової революції утверджується раціоналістичний світогляд. У соціальній проблематиці це виявляється в домінуванні узагальнених концепцій. Так, соціалістичні ідеї, а також марксизм виділяють узагальнені домінанти, певною мірою ототожнюючи їх з "залізною необхідністю" стихії природних процесів та такою ж нездоланністю закономірностей, що відображають ці процеси в так званих точних науках. "...З тією ж упевненістю, з якою ми з певних математичних аксіом можемо вивести нове положення, - писав Ф.Енгельс, - з тією ж упевненістю можемо ми з існуючих економічних відносин і з принципів політичної економії зробити висновок про прийдешню соціальну революцію" [27, 528]. [25]
Такі класичні поняття марксизму, як "класи", "класова боротьба" "прогресивність пролетаріату", "реакційність буржуазії", атеїзм та інтернаціоналізм як провідні чинники ідейного визволення людства - всі ці "формули", як це вважав Маркс, є загальними для всіх народів та держав. Його ґрунтовний вишкіл в царині гегельянства став підвалиною його системи. А концепція, виведена на проблеми економічні, соціальні, ідеологічні, світоглядні, набувала характеру істинної панацеї від всіх злигоднів, які переживає людство, і обґрунтовувала шляхи до "царства свободи" - комунізму.
Зрозуміло, в цій завершеній системі не було місця окремим народам, особливо "неісторичним", Драгоманівський же соціалізм екзистенційний. Він орієнтований на індивідуально-автономні параметри людського буття. Це різко відмежовувало Драгоманова від тих позитивістських позицій, які набули значного поширення серед інтелігенції Росії.
Започатковане І.Тургенєвим у 1862 р. у романі "Батьки і діти" слово "нігілізм", проголошення ним тотального заперечення будь-яких світоглядних цінностей отримало практичну реалізацію в конкретних терористичних діях. Як зазначає австрійський культуролог та політолог Вольфганг Краус, "так часто вживаний колись термін "нігілісти" стосувався насамперед російських соціал-революціонерів та анархістів різного гатунку. Оскільки ж росіяни готували революцію в своїй країні здебільшого з-за кордону, де опинилося багато з них, їхня діяльність справляла чималий вплив і на Захід, До того ж такі революціонери, як різночинець Олександр Герцен, дворянин Михайло Бакунін, князь Петро Кропоткін та їх прихильники парадоксальним чином діставали чималі кошти в колах російської аристократії. Центрами нігілізму та "анархізму були Женева, Аскона, Берн, Цюрих, Париж, Лондон; життя багатьох тодішніх революціонерів аж ніяк не було затьмарене злиднями" [28, 23].
Тотальність нігілізму була певним чином обгрунтована ідеями російських філософів - В.Бєлінським, М.Чернишевським та лідером російського нігілізму Д.Писарєвим. Оголосивши війну всім історичним традиціям, вони проголо-[26]сили "розум" мірилом усього. Іншими словами, вони були просвітниками. "Але російське просвітництво, - зауважував М.Бердяєв, - відповідно до максималістського характеру завжди оберталося нігілізмом, Вольтер і Дідро не були нігілістами. В Росії матеріалізм набув зовсім Іншого характеру, ніж на Заході. Матеріалізм перетворився на своєрідну догматику та теологію... Не бути матеріалістом було визнано морально підозрілим. Якщо ви не матеріаліст, то, значить, ви за поневолення людини та народу. Ставлення російських нігілістів до науки було ідолопоклонінням. Наука, під якою розумілися переважно природничі науки, на той час забарвлені в матеріалістичні кольори, стала предметом віри, вона була перетворена на ідола. В нігілізмі у деформованому вигляді відобразилася ше одна риса російського православного релігійного типу - невирішеність на грунті православ'я проблеми культури. Аскетичне православ'я сумнівалося у виправданості культури, схильне було вбачати гріховність у культурній творчості. Це проявилося в болісних сумнівах великих російських письменників щодо виправдання їх літературної творчості. У нас постійно сумнівалися у виправданості філософської та художньої творчості. Звідси - боротьба проти метафізики та естетики" [29, 39].
Заперечення метафізичності і було пов'язано, на нашу думку, з рядом ментальних особливостей російської духовності. Одна з них - вироблена сторіччями агресивність, яка сприяє легкому перетворенню будь-якої ідеї на певний абсолют. Не останню роль відігравав і той факт, що, як зазначав той же Бердяєв, більшість з цих "філософських матеріалістів" були вихідцями з духовенства, навчалися в духовних семінаріях, що, як відомо, сприяло виробленню нездатного до компромісів бачення світу. А метафізика (тобто філософія) - несумісна з монологічністю. Але тільки їй, тобто філософії, і належить розгляд проблем людини. І тому претензії російських вище означених мислителів вирішити цю проблему, знявши філософські аспекти, зводять її до спрощення. Так було зроблено російськими нігілістами, коли нічого іншого, як проголошення тотального заперечення всього, вони запропонувати не змогли. [27] "Бєлінський переймається, за його власними словами, Маратівською любов'ю до людства,-. Від співчуття до людей Бєлінський згоден проповідувати тиранство та жорстокість. Кров необхідна. Для того шоб ощасливити більшу частину людства, можна знести голови хоч би й сотням тисяч. Бєлінський - попередник більшовицької моралі. Він говорить, шо люди настільки дурні, що їх необхідно силою вести до щастя, Бєлінський зізнається, що, будь він царем, він був би тираном в ім'я справедливості. Він схильний до диктатури. Він вірить, що настане час, коли не буде багатих, не буде і бідних" [ЗО, 34-35].
П.Лавров та М.Михайловський були значно освіченішими, чому сприяло їх ознайомлення з ідеями О.Конта, Дж.-С.Мілля, Г.Спенсера та навіть неокантіанців. Все це віддаляє їх від нігілізму та матеріалізму і робить прихильниками європейського позитивізму. І все ж проблема особистості у них розчинялася в суспільному середовищі, і тому вони залишаються в межах народницького руху.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. у Росії утворилася культурна еліта, яка пройшла через вплив Ф.Ніцше, Ф.Шеллінга, Фр.Баадера, Г.Ібсена, французьких символістів. Вона виявилася чужою щодо тих радикальних кіл, які прагнули до моментальних революційних змін. Такими виявилися ліберальні діячі, прихильники Державної думи, партії кадетів, ідей соціального реформізму, правової державності. Все це в Росії виявилося утопічним і далеким від тих народних мас, які сторіччями були привчені до абсолютної покірності і раптом прокинулися. Відповіддю на соціальну потребу кардинальної радикалізації були більшовицькі програми, досить прості, доступні і, головне, близькі народним ментальним орієнтаціям, виробленим віками. Ці програми втілилися в ідеї комунізму: "В комунізм ввійшли знайомі риси: жадоба соціальної справедливості та рівності, визнання класів трудящих вищим людським типом, відраза до капіталізму та буржуазії, прагнення до цілісного світосприймання та цілісного ставлення до життя, сектантська нетерпимість, підозрілість та вороже ставлення до культурної еліти, виключна посейбічність, заперечення духу та духовних цінностей, надання матеріалізму майже теологічного характеру" [31, 100].
В цьому спрощенні та абсолютизації набув завершеного вигляду той позитивізм, який став, тим самим, суто російським явищем.
Нам здається, що без звертання до цього, хоч і коротко викладеного матеріалу з характеристики соціальної ситуації в Росії, не можна зрозуміти українські проблеми кінця XIX - початку XX ст.
Падає в очі відмінність тих позицій, які ми визначили як позитивізм, що характеризували як російську, так і українську інтелігенцію цього періоду. М.Драгоманов, а також І.Франко, який теж був прихильником позитивістської методології, як і більшість тогочасних дослідників українського життя (В.Антонович, М.Грушевський, філософи - професор Київського університету О.О.Козлов, його колега - професор М.Я.Грот, соціаліст народницького типу, який зазнав репресій за організацію на Полтавщині школи з українською мовою викладання, Володимир Лесевич). були орієнтовані не на класові, а на загальнолюдські цінності. Так, майбутній соціалістичний лад уявлявся їм як вільна федерація громад, у якій реалізується принцип найширшого самоврядування. Шляхом до соціалізму є "народне відродження'', засобом якого має бути культурницька робота, спрямована на підвищення самосвідомості, насамперед національної, мас, та широка освітннцька робота, яка передбачає "плекання мови, письменництва, народної освіти".
Таким чином, соціалістичний український варіант грунтувався на етичному, а не політичному підґрунті. Це, з одного боку, відбивало специфічні риси українського світоглядного менталітету і водночас близькість до європейського типу соціалістичної думки (для порівняння згадаймо берштейніанство, Франкфуртську школу, "філософію надії" Е.Блоха тощо).
Водночас слід зазначити, що філософська позиція Франка, так само як і Драгоманова, помітно відхиляється від екзистенціального спрямування української світоглядної мен-[29]тальності. Це виявляється в тому, що основою розвитку людського суспільства є "загальні закони еволюції в органічній природі". Так, Франко скептично ставиться до мислителів ірраціоналістичного спрямування (Шопенгауера, Ніцше та ін.). Він віддає перевагу таким мислителям, як Конт, Спенсер, Дарвін, Бокль. Все це вносить в його світоглядні уподобання не тільки позитивістські, а й натуралістичні мотиви. В цьому, можливо, відбилася загальна позитивістська тенденція Віденської та Львівсько-Варшавської шкіл, філософські праці діячів яких були досить поширені серед інтелігенції Західної України.
Таким чином, якщо позитивізм російський фактично злився з політичними програмами, що так чи інакше були орієнтовані на узагальнено соціальні ідеї (класові, інтернаціональні, атеїстичні), то український - на гуманістично-етичні, в центрі яких - неповторне людське буття. В цю неповторність входить і така характеристика особистісного буття, як національність. Тим більше, що це питання отримує певне "позитивістське" обгрунтування в "філософії мови" Олександра Потебні. Адже основним предметом його дослідження є мовні категорії. Саме у слові Потебня вбачає "місце збігу" думок того, хто говорить, і того, до кого мова звернена. У слові ми не тільки розуміємо іншого, а й самого себе. "Мовна єдність", за Потебнею, - це основна ознака народу і, виходячи з цього, він засуджує ідеал російських слов'янофілів, звертаючи увагу на те, що вони мислять розвиток цивілізації "за чужий рахунок": "Те, що ви називаєте загальнолюдським, є тільки ваше; воно ще не обов'язково для всіх, але ви хочете зробити його таким, отримати за це платню, але при цьому зберегти переконаність, шо задарма потрудились на благо людства. Ви кажете: "З нами бог", але цього бога створили ви самі, хоча не без достатньої підстави, не без потреби для вашого власного життя, але без уваги до того, чи годиться цей бог для інших і чи схочуть або зможуть інші увірувати в нього добровільно, або ж віра в нього має бути втиснута силою" [32, 278-279].
Потебня тут акцентує на одній з найважливіших [30] відмінностей між українським та російським світовідчуванням, яка полягала в тому, що "загальнолюдське" в російському тлумаченні розглядалося як "російське", а те ж саме в українському розумінні співвідносилося з розмаїттям національного буття, як і людського особистісного.
Останнє пояснювало розбіжності щодо розуміння шляхів, якими повинні йти ці народи. Так, радикальні російські кола вбачали майбуття своєї держави як продовження тієї всемогутньої, об'єднуючої сили, яка в тій чи іншій формі панує та владарює над іншими народами. Українська ж інтелігенція пропонувала лише одну програму - розвиток демократичних засад у складі федерації з тією ж Росією. Іншими словами, еволюційний шлях становлення власної національні ідентичності. Вона при цьому спиралася на гасла соціалізму, сповнені гуманістичного змісту, здійснюючи які, мовляв, Російська держава не зможе не враховувати інтереси не лише російського, а й інших народів. Така постановка питання зумовлювала певною мірою затухання соціальної активності та вироблення психологічних установок на позицію так званого позадництва, яка, на жаль, була досконало засвоєна українцями упродовж багатьох століть.
Несміливі намагання вийти за її межі викликали бурхливу реакцію царського уряду, який, починаючи з Емського указу, стояв несхибно на позиціях придушення будь-яких зазіхань на ідею "великой й неделимой", аж до вигнання за межі України тих мислителів, яких не вдавалося зробити "ручними", як те було зроблено з Драгомановим, голос якого лунав за межами України і не доходив до земляків.
І все ж залишилися в Україні "будителі", яких неможливо було змусити покірно прийняти політику денаціоналізації. І перше місце серед них по праву належить генію Лесі Українки. [31]